— Аж ось і наша красуня! Сором’язлива яка, ніяк з платтячком розлучитися не може. — Пінгвін хітливо вишкірився і спробував обійняти гостю, але та заточилася, боляче наступила підбором на його босу ногу. З телевізора гримотів якийсь концерт. У кріслі в самих лише трусах сидів Грек, вивчаючи паспорт, перед ним на столику лежала сумочка і все, що в ній було. Майже все, крім одного предмета, що лежав між двох картонок дна, за підрізаною підкладкою.
— А ти непроста дівиця, Ядвіґо. Чому приховала справжнє ім’я?
Яга опустилася на краєчок ліжка, більше сісти було нікуди, від слабкості прилягла, спершись на лікоть, підтримуючи рукою важку, але з кожною хвилиною більш прояснілу голову.
— Батьки засперечалися за ім’я, батько Ядвіґою записав, а мати все життя Лєною кличе. Що ж тут такого?
— Ти мені мізки не запудрюй. Що ще набрехала, зразу кажи. Якщо в посольстві довідаються — будеш невиїзна, зрозуміло? Батьки не поставлять тут на вуха всіх, якщо на пару місяців поїдеш?
— Ні. Батько давно в Росії живе, з новою сім’єю, а мати зараз лише своїми особистими справами зайнята, їй не до мене.
— Гаразд, повіримо, але перевіримо, затям. Паспорт поки в мене побуде. А ти, Ядвіґо, чи Єлено, як там тобі більше до вподоби, роздягайся. Пінгвін, він представник замовника, має оглянути тебе, чи нема де родимчиків або інших прихованих дефектів, які можуть відлякати клієнтів, і сфотографувати — портрет на повен зріст. Та не соромся, дєтка. Адже ми з тобою за таких обставин познайомилися, які вже тут церемонії? Дай-но я тобі допоможу.
— Не треба, я сама, — Яга із зусиллям змусила себе набрати вертикального положення, стати на ноги. — А більше нічого не треба, лише фотографуватися?
— Як ще щось тобі закортить, то ми з Пінгвіном — завжди раді. Ось він у нас який ласкавий, Пінгвінчик.
Позаду до Яги притислося палаюче тіло, міцно обхопило спітнілими руками, позбавляючи можливості опиратися. Грек ліниво підвівся з крісла.
«А торс у нього прив’ялий, не тягне на статую. Лєнка не стала б малювати», — подумала Яга, відчуваючи неймовірне очікувальне напруження і водночас холодну незворушність.
— То що, будемо вередувати чи добровільно покажеш на що здатна? Сподіваюся, вже пробита?
Яга на секунду стислася від нахабної руки, що хазяйнувала під сукнею, потім розслабилася, вигнулася хтиво, наскільки дозволяла залізна хватка Пінгвіна.
— Пробита… Тільки «підзалетіти» теж не хочу. Мені треба пігулку випити, в сумці лежить.
Палаючі, як у вовка, що почув кров, блакитні очі недовірливо звузилися.
— Знову брешеш? Я твою сумку особисто перевірив, ніяких таблеток там не було.
— А в мене криївка є для таких речей, щоб мамуся випадково не знайшла і не запитувала зайвого. — Яга облизнула губи, пригасила погляд. — Так голова крутиться. Дай, Льошо, я вип’ю чимшвидше пігулку і ляжу — ноги не тримають. А там вже фотографуйте, скільки завгодно, хоч у фас, хоч у профіль. Принеси водички, будь ласка.
— Приглядай за нею, Пінгвіне. Я піду їй води принесу і віділлю заодно.
— Куди вона подінеться!
Грек поплуганився до ванної, Пінгвін підштовхнув полонянку до столика, притримуючи, однак, для певності, спостерігаючи недовірливо, як вона порпається в порожній сумочці.
Трісла надірвана підкладка, щось клацнуло, навдивовижу знайомо, схоже на те, коли розкривають кнопочного ножа.
— Ой! — Пінгвін відсмикнув руку, затис долонею кров, що крапотіла з плеча. — Боляче.
— На ліжко, швидко! Бо вб’ю. І знишкни, — Яга згребла однією рукою свої речі в сумку, а в другій міцно тримала блискучого, як риб’яча луска на сонці, благословенного ножика, якого виграла на своє щастя в електрика.
Коли Грек вийшов зі склянкою води з ванної, Яга вже вискочила за двері. Червоною доріжкою коридору йшли якісь люди, Яга прилучилася до них, тримаючись про всяк випадок поближче до стіни й намагаючись не хитатися. Нудотний ліфт, галасливий, яскраво освітлений хол. Знадобилося трохи часу, щоб знайти вихід, задушливе повітря літнього вечора, і нарешті — свобода!
У світлі ліхтарів асфальт вилискував слюдяними вкрапленнями. Ноги самі понесли Ягу в бік парку, що темним громаддям розкинувся на високому березі Дніпра. Доріжка перетворилася на стежку, Яга йшла навмання, подалі від людських голосів, опустилася на коліна біля старої розлогої липи, обняла відземок, притислася скронею до жорсткої кори. Тихе шемрання листя, сюрчання коників — звичні природні звуки. Важко сказати, скільки вона простояла так — хвилину чи десять. Шерех кроків Яга почула занадто пізно, щоб зреагувати, коси її затріщали від могутнього ривка, затим голова мотнулася в протилежний бік, стара липа здригнулася, приймаючи людський біль.