— Привіт, ма! Прийшла купити щось із ганчір’я: туфлі, джинси, сумку… Підкажеш, де краще подивитися?
— Та звичайно, підкажу. Хоча на твій заробіток дуже не розгуляєшся…
— Чому це? Триста доларів усе-таки.
— Невже? — очі у Соні від подиву зробилися великими. — Звідки такі гроші?
— У мене друг з’явився.
Соня сплеснула руками.
— О, Господи! Який іще друг?
— Звичайний. Як у тебе Вовчик, наприклад.
— Ядвіґо! Як ти могла зважитися на таке? Тобі ж тільки-но шістнадцять виповнилося, організм ще не готовий до такого… А школа як же? Чи, не доведи Господи, хвороба яка? Я так і знала, що ця окрема квартира до добра не доведе! Спершу — побили майже до смерті, тепер — гуляти почала…
— От бачиш, ти наперед усе знала. Значить, і дивуватися нема чому. До речі, мій друг заплатив за квартиру до кінця року. Ось, мамо, сто баксів, купи собі що-небудь на подарунок від мене.
Соня розгублено дивилася на гроші. Щоб стільки заробити, їй треба таки покрутитися.
— А ти не брешеш? Може, проституцією почала займатися? Зараз це в моді.
— Мамо, я тебе прошу, не мели дурниць. Ти ж мене знаєш, хіба я можу переспати з кимось за гроші? Навіть якби дуже захотіла, не змогла б.
Соня похитала головою. Дочка завжди була замкнутою, колючою, можна навіть сказати, злою. Так, наче людей зроду не любила. Та й зовнішність у неї підходяща до її характеру: обличчя похмуре, зиркає спідлоба. З такою нормальний чоловік просто побоїться лягти в ліжко, не те що гроші за це платити. І Вовчик такої самої думки — хотів просто по сідничках її шльопнути, за щічку вщипнути жартома, так вона мало калікою його не зробила. Окрім того, важко собі уявити дочку в ролі проститутки. Щоправда, за останні місяці вона немов розквітла, стала добрішою. Навіть те, що її жорстоко побили, пішло на користь, хірурги носа зробили коротеньким, а то стирчав, наче дзьоб. Цікаво, що це за друг такий щедрий з’явився?
— Добре, дочко, втративши голову, за волоссям не плачуть. Ти хоч розкажи, що він за один, наскільки все серйозно, заміж кличе чи так собі?
— Ні, мамо, про заміжжя не йдеться. У нього чудова сім’я, діти. Ми в лікарні познайомилися, спершу він мені дуже співчував, далі — більше. А що він людина багата, бізнесом займається, то й захотів допомогти матеріально. Я не стала відмовлятися, бо невідомо, що там далі буде. Коли люди хворіють, у них думки благородні з’являються. А мине місяць-другий, він, можливо, й думати забуде про мене. Тим більше, що я не буду особливо намагатися його втримати, та й чим я можу втримати біля себе чоловіка?
— Звичайно, ти не Мерилін Монро, але зараз виглядаєш дуже добре, погарнішала, та ще як одягнешся на такі гроші, станеш мов лялечка. Було б непогано поправитися кілограмів на п’ять, щоб форми округлилися, та це — таке, саме прийде. І не насуплюйся, більше посміхайся, тоді взагалі красунею будеш.
— Постійно усміхаються тільки ідіоти.
— Завжди ти так! Не слухаєш, коли тобі на краще радять, а даремно. От, наприклад, збираєшся за квартиру до кінця року заплатити. А нащо воно тобі? Скоро заняття почнуться, якщо не хочеш додому повертатися, то принаймні квартиру можна зняти ближче до школи. Там і дешевше набагато, ніж у центрі.
— Я вже звикла тут, у центрі, — кімната гарна, ванна рожевого кольору, від добра добра не шукають. До того ж, не хочу йти від професорки, зайва копійка не завадить.
— Твоя справа, раз є чим платити, аби тільки це не шкодило навчанню. Навіть не знаю, що Валерій Володимирович скаже, якщо ти навчання занапастиш через цю роботу і занадто ранні оті… захоплення. А він такі надії на тебе покладав, так розхвалював. Цими днями дзвонив, просив, щоб я вплинула на тебе, не дозволяла ходити на роботу. Голова, каже, в тебе золота, треба сидіти і працювати. А як я можу вплинути? Ти давно вже не зважаєш на мою думку.
Яга посміхнулася.
— Валерій Володимирович про мої захоплення нічого не знатиме, навіщо йому це? Поки подобалося — займалася фізикою додатково, більше не хочу, досить і шкільної програми.
— Ой, даремно, дочко. Треба через «не хочу», якщо здібності маєш. Може, до університету вступиш наступного року чи бодай до політехнічного.
— Я, швидше за все, до медичного спробую вступити.
— Та ти що! Там конкурс божевільний… Крім того, такі хабарі давати треба, що навіть твоєму другові не під силу, де вже мені. І забери свою сотню. Спасибі за турботу, дочко, але подарунків мені не треба. Я, дякувати Богу, на себе заробляю, ще й відкладаю дещо, щоб коли ти школу закінчиш, на квартиру тобі вистачило однокімнатну. Краще на себе витрати, а то, справді, обшарпалася геть. Ти ж бачиш, я робила все, що могла, приносила тобі речі, але у відповідь чула одне: «Не треба». Дивна ти все-таки! Кожна нормальна жінка чи дівчина від зайвої вдяганки ніколи не відмовиться. Може, тепер у тобі жіночність прокинеться, кокетство? Підійди до дяді Вови, він щойно товар привіз із Польщі, стоїть праворуч від центрального входу. А я поки що з подругами пораджуся, до кого тебе краще послати.