А те, що в селі не було гарячої води, стало справжнім випробуванням для міської дитини. Про щоденне купання у ванні не було й мови! Вмивалися й мили ноги прямо на городі біля колонки, яку треба було прокачувати вручну. Використану воду збирали в чавунну вагонетку, там-таки, на підгнилих слизьких дошках мили посуд. Коли вагонетка переповнювалася смердючими помиями з масною мильною плівкою на поверхні, їх вичерпували відрами для поливання городу. Купатися Ядвіґа могла лише один раз на тиждень, у четвер. Баба Ніна або одна з тіток гріли воду відрами, і всі по черзі милися у великому оцинкованому кориті.
Однак найжахливішим у сільському житті виявився туалет. Ядвіґа щоразу здригалася, заходячи до смердючої дерев’яної будки в кінці двору, де в дірці, прорізаній на дерев’яній сходинці, зовсім близько стояла бридка сморідна рідина, в якій ворушилися жирні білі черв’яки. Вона так боялася випадково оступитися й провалитися туди, в цю смердючу мерзоту! А заходити, хочеш чи не хочеш, доводилося кілька разів на день, і сидіти, незручно зігнувшись, навпочіпки, притримуючи при цьому скособочені двері.
Тепло любові захищає від багатьох непривабливих сторін життя. Ядвіґа вважала, що бабуся Ніна, така запопадлива та єлейна в Києві, залишиться так само доброю та ласкавою. Проте, виявилося, що сільські родичі не відчували особливої любові до практично незнайомої дитини Соньки, котра подалася до міста вчитися і запаніла, ставши професорською дружиною. Натомість баба Ніна, тітки, всі далекі й близькі родичі, навіть сусіди душі не чули в двох товстих вередливих дівчатках десяти місяців і чотирьох років — двоюрідних сестрах Ядвіґи. У домі панував просто культ Оленочки й Наталки — увесь світ було закручено довкола них. Чорна ревність отруювала життя Ядвізі.
— Наталочка, прокинулася, ластівко моя, — співала баба Ніна, тягаючи на руках важкеньке дитинча й розчулено усміхаючись. — Сідай на горшочок, а потом кашку покушаєш і гулятися будеш. Ходи, Ядвіґо, віднеси мокрі пелюшки.
Ядвізі доводилося з огидою двома пальцями виносити брудні пелюшки, а потім возити вередливу лепетуху Наталю в деренькучій колясці бетонними доріжками двору. Дитина постійно викидала на землю іграшки і гучним низьким голосом вимагала, аби Ядвіґа їх піднімала лише для того, щоб з нахабною вдоволеною посмішкою тут-таки викинути ті іграшки знов.
— Ач ти, гидуха мала, — шипіла Ядвіґа, вже вкотре піднімаючи іграшку, викинуту щокатою сестричкою, яка пускала слиняві бульбашки. — Тримай свою качку і лише спробуй викинути, я тебе точно наб’ю.
Наталка, відчувши недобре, насуплювалася, але вперто розмахувалася та й знову викидала капосну іграшку.
— Дай! — вимагала вона, витягши товстеньку, наче перетягнуту ниточками ручку.
Ядвіґа показала їй язика, потім дулю, підняла качку, покрутила нею перед носом сестрички, не даючи в руки. Карі оченята округлилися, сповнюючись слізьми, Наталка розкрила червоного, як вишня, мокрого рота й приготувалася кричати. Ядвіґа, озирнувшись на бабусю, тицьнула їй невдатливу качку й пригрозила пальцем.
— Грайся, та більше не викидай! Давай, я тебе прокатаю.
Вона бігла по доріжках, штовхаючи поперед себе доволі важку коляску, сподіваючись, що сестричка відволікатиметься і припинить знущатися з неї. От добре було б самій прокататися! Проте Наталка, підскакуючи на горбиках і злякано зиркаючи на свою сувору няньку, ухитрилася й кинула качку Ядвізі прямо в обличчя. Це вже було занадто! Розлючена Ядвіґа вчепилася в осоружну дитину, трясучи її наче грушу, та ще й при тому боляче вкусила за товсту литку.
— А-а-а! — заверещала та.
— Ах ти, сатана! — закричала з вікна кухні баба Ніна. — Не чіпай дитину, хай тобі грець!
Ядвіґу покарали, зачинивши на дві години в хліві, і ще кілька днів усі розмовляли з нею крізь зуби. Вона замовкла, глипала з-під лоба, як вовченя, по півдня сиділа на даху, звідки можна було пригорщами зривати м’ясисті жовто-рожеві черешні. Однак зовсім тоскно стало, коли мама прислала посилку, — цукерки, каву зі згущеним молоком, яку так смачно їсти великими ложками. Напівзабуту на смак копчену ковбасу та консерви бабуся Ніна, зігнорувавши міське онуча, розділила між численними родичами, які позбігалися на дурничку. Новий китайський светрик приміряли на Оленку:
— Приїдеш додому — мати ще купе. А в нас тут де візьмеш таке? — вирішила тітка, надягаючи обновку на Оленку, котра радісно посміхалася. Ядвіґа ображено засопіла, але тут-таки й забула про светрик, щаслива від того, що їй вручили невеликого м’ячика-стрибунця і новенького пупсика у ліжечку з набором вдяганки — подарунок від батьків. Чудовим пупсиком вона бавилася цілісінький день, одягаючи його, роздягаючи та вкладаючи спати на прогрітій сонцем лавці біля хвіртки, насолоджуючись заздрісними поглядами сусідської Світлани. Проте назавтра, прокинувшись, як завжди, пізніше за всіх, вона із жахом побачила, що її скарбом заволоділа сестричка Оленка.