І почалося! Яга три дні бігала базаром, приміряла, вишукувала, від миготіння фасонів, кольорів голова йшла обертом. Вовчик і Соня з подругами навперебій радили, де саме стоїть «дівчина з італійським взуттям модерато» або «хлопець з фірмовим котоном».
Наприкінці тижня Яга була одягнена з голови до п’ят у все найкраще з базару.
У неділю прийшла Оленка з Юрою, трохи змученим, але щасливим новоспеченим студентом архітектурного факультету, побачила подругу в магічному імпорті з голови до п’ят, оченята від захвату поширшали:
— Ягусю, невже ти на весь цей мотлох сама заробила?
— Та не на все… Мама трохи допомогла.
— Я теж хочу працювати! Спідницю шкіряну хочу і джинси з білими квіточками. А купальник який «відпадний»! На скільки ж такий тягне?
— Просили двадцять, я за десять виторгувала.
Купальник коштував сорок. Яга безбожно занижувала ціни, щоб у Лєни не виникало зайвих запитань.
— Це що, парфуми? Справжня Франція?
— Так, «Опіум», а це — «Дика орхідея».
— Можна побризкатися?
— Звичайно. Тільки ти блондинка, тобі цей запах не дуже підійде.
— А який мені підійде?
— Щось на зразок «Анаїс» або «Кензо», із легким квітковим запахом. Та добре, Лєно, я тобі на день народження подарую.
— Я тебе обожнюю, Ягусю! Ти такою красунею стала після лікарні. І схудла, вже навіть худіша за мене. Я навіть за Юрка почала хвилюватися, очей з тебе не зводить.
Юра робив вигляд, що дивиться телевізор. Яга ніколи не переставала йому подобатися, але зараз, в усій цій іноземній одежині, із зовсім «новим» обличчям, прямо заворожувала. Звичайно, Оленка теж гарна, лагідна, ніжна, але Яга — справжнісінький тобі опіум — п’янка, недоступна. Недаремно такі парфуми вибрала.
— Взагалі, Юро, за тобою — банкет на честь вступу.
— А я про що? Лєна слова не дає вставити. Є пропозиція поїхати на пляж, а потім в «Колибу», на шашлики і червоне вино.
— Ура, як добре! Поплаваємо, розслабимося. А то я із цим вступом до вузу так хвилювалася за Юрчика до останньої хвилини, що сама майже з глузду не з’їхала, як Віка. Ледве за конкурсом пройшов. Отримав би на один бал менше, і довелося б до військового училища вступати, щоб восени в армію не замели!
— Віка? А що з нею? — насторожилася Яга.
— Ой! Мама попросила нікому не розповідати.
— Коли це таємниця, то не треба… — Яга відвернулася, чудово знаючи, що будь-яку таємницю Оленка не може зберігати більше трьох хвилин.
— Добре! Тільки пообіцяйте, що нікому не скажете.
— Лєнчик, не треба хвиль. Я можу зателефонувати однокласникам, однаково хтось про це знає.
— Звичайно, Юрчику! Так і скажеш, що дізнався не від мене, — зраділа Оленка. — Віку до психіатрички забрали, в «Павлівну», уявляєте? Її мама дзвонила, плакала. Лікарі кажуть, що вона не витримала напруження від екзаменів, до університету вступала, на журналістику, і від цього стався нервовий зрив.
— Та ну! Жаль дівчину. Така вольова була, завзята, у спектаклі разом грали… І як же він проявляється, цей зрив?
— Її мама розповідала, що впадає в істерики і постійно чогось боїться. Одну не можна залишати, а в темряві взагалі помирає. Тремтить, плаче, каже, що по неї зараз прийдуть і поведуть очі виколювати. Знаєш, хто прийде?
— Звідки мені знати?
— Тримайся міцніше — ти!
— А я тут при чому?!
— Та це я просто так подумала. Її матір каже, що Віці чорти й відьми увижаються. «Он, — кричить, — у кутку Яга стоїть. Вона мені очі виколоти хоче циганською голкою». Уявляєш? А мати ж не знає, що Яга — це не якась там уявна відьма, а конкретна людина.
— Знову ти, Лєно, мене вплутуєш у якусь темну історію! Я цю Віку вже три місяці не бачила, і в школі геть не помічала. Навіть ніколи з нею не розмовляла. Так і скажи мамі.
— Не гнівайся, Ягусю, звичайно, скажу. І справді, який ти можеш мати до неї стосунок? Дуже вона тобі потрібна, ця Віка! А все ж таки, чому вона тебе боїться?