Юра вийшов з ванни з певним наміром іти додому, але не зміг. Двоє оголених дівчат у білих простирадлах на величезному ліжку були такими чарівними й еротичними, що він знову роздягся, тихцем примостився поряд, чекаючи на ту мить, коли можна буде підключитися до дійства, не порушуючи гармонії. Ось відкрилися округлі перса, Юра припав до них, Оленка застогнала, стиснула пальці на стегні Яги, м’яко прикусила кружечок тіла. Яга зітхнула. До зітхання приєднався чийсь голос. Рука, сильніша й наполегливіша, закружляла по грудях, друга — зім’яла плече. Яга на мить розплющила очі, побачила над собою ніжно-сміливе юне обличчя, яке так подобалося їй колись, подумала: «Який милий! І навіщо я віддала його?»
Юра, не віднімаючи бентежних рук, схилився в бік Оленки, поцілував її в губи. Яга відчула пристрасність цього цілунку за тремтінням Оленчиного тіла, яке щільно притислося до неї. Таємниця сексуальної радості, здавалося, почала розкриватися. Яга обняла напружені Юрині плечі, потягнулася назустріч губам, уп’ялася в них і… сахнулася, відчувши відразливу, як і раніше, вологу. Мимовільні грубощі руки, яка втиралася поміж стегон, остаточно зруйнували повітряний замок чутливості. Яга виплуталася з пекучого клубка плоті. «Я не можу», — прошепотіла ледь чутно на запитальні погляди, підвелася, одягла сукню й вийшла на вулицю.
Вже засвітилися ліхтарі, в їхньому світлі дерева м’яко відсвічували зеленню. Хотілося скинути напруження, заглушити роздратування, невдоволення собою. Яга звернула в підворіття, пройшла темним двором. На лавці в тіні жасмину нікого не було. Вона залізла туди з ногами, зіщулилася, розширеними очима втупилася в темряву. У прохолодному надвечір’ї відчувався противний кислий запах від баків зі сміттям, за освітленими вікнами метушилися люди, долітали їхні голоси — звичайний людський мурашник. А так хотілося зараз тиші, первозданної природи, самотності!
Від гаражів відділилася темна постать, підійшла зовсім близько, постояла за спиною, сіла поруч. Яга здригнулася від несподіванки, хотіла було негайно зіскочити з лавки і бігти геть, та, впізнавши, здивувалася.
— Василю! Де ти взявся?
— Ходив, прогулювався. Бачу, самотня дівчина сидить. Дай, думаю, познайомлюся.
— Чого це ти вирішив прогулюватися саме в нашому дворі?
— Та, мабуть, не так собі. Телефону ти не маєш, зайти — незручно без запрошення. От я й ходжу тут вечорами під вікнами. Думаю, а раптом зустріну випадково, в гості напрошуся.
— Дурненький! Міг би і без запрошення зайти. Я саме вчора думала про тебе, хотіла професорці подзвонити, запитати, як ви там.
— А сьогодні не думала?
— Сьогодні я на пляжі була цілий день. Юра нас із Лєною шашликами пригощав, вином частував на честь свого вступу до інституту. А зараз, теж випадково, вийшла подихати повітрям перед сном.
— А в мене тільки починається тіпанина — завтра перший іспит.
— Ні пуху ні пера! Як ти там — з тіткою у злагоді?
— Та де там! Дістала вона мене з цією пилюкою. А що робити? Доводиться терпіти, — вона мене до себе прописала, каже, так краще для вступу. Продукти, звичайно, купую я, крани полагодив, підклеїв дещо. Загалом, столичну прописку відробляю на всі сто.
— Жаль. Я сподівалася ще трохи попрацювати. Але їй, безумовно, немає сенсу витрачати долари, коли є безкоштовна робоча сила.
— Навіщо тобі надриватися за копійки?
— Бо п'ятдесят доларів це зовсім не копійки.
— Тобі вчитися треба. Фізик казав, що в тебе здібності.
— І тобі казав? Та немає у мене ніяких здібностей. Побилася об заклад, отримала п'ятірку за чверть, а потім олімпіаду виграла. Сама навіть не знаю, як це вийшло, просто дуже захотілося.
— Захотілося… Цього замало. Ось я, наприклад, дуже хочу бачитися з тобою частіше, і що ж?
Яга помовчала, перегорнула сторінки пам'яті, згадала дошкульний погляд офіціантки, який поставив їй на лоба тавро «дівчина кіровоградця Васі».
— Частіше не вийде. Немає у нас з тобою, Васильку, точок дотику. — Яга зробила паузу, щось обмірковуючи. — От коли б я, як і раніше, приходила до тітки прибирати — був би привід бачитися частіше.
— Розумієш… Не можу ж я жити в неї і відмовити їй, принаймні у виконанні хатньої роботи.