— Та потерпіть ще трохи, поки не знайдемо хороший варіант обміну! — Устряв у розмову Вовчик. — Жінка вперлася рогом, хоче квартиру в тому ж районі, ще й у тихому місці і з лоджією. Така тягне стільки ж, скільки і наша миршава «розпашонка» на першому поверсі. Не можу ж я взагалі без нічого піти! Несолідно це, мужику тридцять п’ять, а він у прийми.
— Несолідно для здорового мужика, який працює, жінку з дитиною утискувати. Залишив би їм усе, а на себе невже не заробиш? — докинула слівце Яга.
Соня вдала, що не розчула, ретельно витираючи посуд. Вовчик ображено засопів.
— Багато ти тямиш в житті, малеча. Може, в мене вже достатньо баксів на цілком пристойну однокімнатну, ще й на меблі вистачить. Але з принципу не поступлюся своїм, вона і так після суду більше половини відхопить. Я її з села взяв, із злиднів, на все готовеньке в місто. І де дяка? Тільки й робила, що гризла вдень і вночі, із сусідом, хай їй грець, сплуталася. Я навіть не знаю достоту, моя це дитина чи ні.
— Ти аналіз зроби, генетичний, тоді й дізнаєшся. І сусіда з собою візьми, — уїдливо сказала Яга. — А я, поки ви розберетеся, по чужих квартирах вештатимуся.
— У тебе ж кавалер крутий з’явився — все оплатить. Певне, на іномарці?
— А як же! На БМВ, колір — валюта.
— Та ну! — ахнула Соня.
— Баки забиває. Жодного разу не бачив БМВ такого кольору.
— Атож. Тому не надійся, що я до кінця життя зможу квартиру знімати. Школа почнеться, роботу втратила…
— О, якраз до теми згадав! Професорка дзвонила, цікавилася, чи не могла б ти знову до неї приходити? Тільки тепер не щодня, а раз на тиждень. Так що можеш іще трохи заробити, коли є бажання.
— Я подумаю. А скільки вона платитиме?
— Про оплату не говорили. Вже завтра можеш приходити на дев’яту, там і домовитеся.
— Добре.
— Може, не треба, донечко? Краще б над книжками посиділа. Ти одягнена, на хліб я даватиму гроші, як і раніше, дах є над головою — навіщо тобі це прибирання?
— Хочу, мамо, чесною працею заробляти, якщо не на життя, то принаймні «на шпильки», як говорили раніше. Добре, я пішла.
— Вже йдеш? Залишайся, хоч пообідаєш із нами.
— Дякую, не можу. Я сьогодні з Лєною домовилася пиріг за новим рецептом пекти, треба вже бігти, — Яга взяла чималеньку сумку. — Ти, Вовчику, машину б купив, раз квартиру не хочеш. Хоча б зрідка підвозив мене. Сидиш на грошах, мов собака на сіні.
— Куплю, не сумнівайся! Тільки почекати треба з машиною до розлучення, а то дружина права може пред’явити.
Соня провела дочку до дверей, тихенько запитала:
— То як у тебе з кавалером?
— Нормально, приходить інколи, раз на тиждень, приблизно.
— Заміж не кличе?
— Куди мені, мамо, заміж, а школа?
— І то правда! Зовсім дорослою ти мені здаєшся, забуваю, що школярка ще. Хоч би коли спитала в матері поради, пошушукалася по-жіночому.
— Нема про що шушукатися. Пішла я. Привіт!
— До побачення, доню. Вибач, коли що не так.
Двері зачинилися, Яга полегшено зітхнула. Вона намагалася проводити тут якомога менше часу, занадто важко було залишатися доброю, блокувати злі помисли проти матері й Вовчика. Нехай живуть собі в мирі та спокої, і все в них буде добре. А коли й трапиться щось погане, то зовсім не з її вини. Яга легко спускалася сходами з книгами, одягом, кількома дитячими іграшками в сумці, і в неї виникло відчуття, що вона назавжди йде із Сониного життя у своє власне доросле життя. Що з того, що рано! Зате далі — свобода, невідоме майбутнє, в якому, можливо, буде багато чудового. Тільки треба вчитися на помилках інших. На Оленчиних, наприклад.
…Подруга прибігла через три дні після походу на пляж, бліда, змарніла. Відразу впала в крісло.
— Ягусю, що мені робити? Мама не переживе, якщо довідається. Що буде, я навіть уявити не можу!
— Ти хоч поясни до пуття, що трапилося. Що, хтось із Юрою «застукав»?
— Ні. Пам’ятаєш, як мені було зле вранці, коли я в тебе ночувала?
— І що?..
— Так само зле було мені і вчора, і сьогодні вранці, хоч я нічого спиртного відтоді не пила, уявляєш?
— Отруїлася, певне, дуже. Треба на дієту сісти, трави попити.
— Тут ніяка дієта не допоможе. Я, мабуть, вагітна. Точно вагітна, з усього видно.
— О Господи, тільки не це! Ви що, не береглися?
— Яке там береглися! У мене в такі хвилини голова обертом, відлітаю кудись, не можу я пам’ятати про те, щоб оберігатися, і Юрчик не може.
— Ну, дорогенька, якщо ви обоє кудись відлітаєте, доведеться народжувати дитя польотів.
— Та ти що! Ти собі просто не уявляєш, що це таке — маленька дитина, а я маю чотирирічну племінницю. Це просто жах — пелюшки, пляшечки, безсонні ночі, постійне вередування, репет. Сестра мов прив’язана до цієї дитини, життя нема.