— Добре, я згодна. Виходить двадцятка за місяць — теж гроші для школярки. До того ж я до вас, Євгеніє Іванівно, теж прив’язалася за цей час. Ви для мене, мов рідна бабуся або тітка, — навчаєте життя, даєте мудрі поради.
— Дякую на доброму слові, — професорці вочевидь стало приємно. — Хоча, чесно кажучи, невідомо, ще хто кого життя вчить. Мені з тобою завжди цікаво поговорити, розумна ти дуже як на свій вік. Давай за дружбу нашу по скляночці «Кагору» вип’ємо? Мабуть постарілая, стала сентиментальною.
Яга налила червоного густого вина в свої улюблені склянки із синього скла на високих гранчастих ніжках, одну повну, собі — трохи менше. До кухні зайшов Василь.
— Привіт, — мимохідь привітався з Ягою. — Тьотю Женю, ви гуляти не збираєтеся?
— Збираюся, голубчику. Ми з Ядвіґою ще трохи погомонимо, і піду, посиджу в парку на лавці, газети почитаю.
— А я по пиво збираюся, так я вас почекаю.
— Чудово! Ти йди, голубчику, я скоро.
Василь вийшов, усім своїм виглядом виказуючи цілковиту байдужість до Яги. Професорка із задоволенням випила склянку вина, попросила ще половинку, розчервонілася, зашепотіла, поглядаючи на двері.
— Я думаю, симпатія у нього з’явилася. Питала, що та як — не говорить, соромиться, напевне, але мене не обдуриш у таких справах. Все почалося відтоді, як ти поїхала відпочивати. Бачу, Василько мій почав кудись відлучатися, поголившись перед виходом і напрасувавши сорочку. Питаю, куди? У справах, відповідає. Які ще там справи увечері? Він останнім часом вдень вчиться, а ледь стемніє, йде «повітрям подихати» і повертається лише опівночі. Може, ти щось довідаєшся, Ядвіґо? І мені шепнеш, по-приятельськи. Молодь довіряє одне одному більше, ніж нам, старим людям. Я нічого не маю проти, щоб він з хорошою дівчиною зустрічався, але тільки не з цими «путанами», чи як їх там зараз називають? Хотілося, щоб він знайшов дівчину скромну, роботящу, одружився б з нею згодом. Жили б зі мною, до смерті доглядали. Я його навіть прописала у себе: сказала, що для майбутньої роботи столична прописка не завадить, а насправді, щоб до себе сильніше прив’язати. Може, залишиться після навчання в Києві, як ти гадаєш? Якщо покохає киянку, обов’язково залишиться — який дурень захоче із столиці в Кіровоград їхати. Кімната вільна є, що ще для молоді треба? І мені, старій, доживати веселіше… — професорка розчулилася, зашморгала носом.
Яга була прикро вражена: стільки сподівань, стільки сил було витрачено, щоб стати незамінною частинкою життя хворої самотньої старої, а від неї — зовсім ніякої вдячності, тим більше прихильності. Немов і за людину юну покоївку не вважала, сприймала турботу і увагу до власної персони, як звичайну річ, додаток до прибирання, що не потребувало, відповідно, ніякої винагороди. Дуже схоже на ситуацію, коли інша стара, в отакій самій квартирі, вдавала, що любить подругу своєї онуки, а виявилося — ненавидить. У Катрусиної бабусі хоча б причина на те була, а зараз що? З’явився бевзь царя небесного, пограв біцепсами, змолодив удавано-ввічливою поведінкою старезну любительку привабливих чоловіків, і та вже ладна йому квартиру на блюдечку подати, ба навіть дружину його прийняти — незнайому сторонню людину… І це з її патологічною пристрастю до порядку, чистоти і спокою. Спалахом промайнула думка — так от же він, найкоротший шлях до заповітної мети! Що може бути простішим — виходь заміж за Василя і, вважай, квартира у тебе в кишені. От тільки ціна зависока. Доведеться виставити напоказ тавро, але вже не дівчини, а дружини кіровоградця Васі, займатися з ним сексом і до скону догоджати примхливій старій, бути в неї за безплатну прибиральницю.
Не гріє! Мабуть, і з другої спроби не вдасться оселитися в милому серцю будинку. Хоч би як там було, а здаватися без бою Яга не збиралася — нехай шанси на перемогу наблизилися до нуля, та все ж таки вони є. Треба працювати собі потроху, вичікувати. Раптом трапиться щось екстраординарне, небіж «проколеться», вийде з довіри, і шанси відданої скромної покоївки знову зростуть?
Професорка вийшла погуляти, а Яга взялася до роботи. Вона якщо вже бралася, то завжди робила все сумлінно, як для себе. Так, наче заповіт було вже складено, і увесь цей посуд, старовинні меблі чекали на молоду господиню. У коридорі грюкнули двері — прийшов Василь із пивом.
— То як ти тут? Може, допомогти?
— Не треба, сама справлюся.
— Пива хочеш?
Яга глянула на нього навмисне холодним поглядом, презирливо-байдуже. Після огидних признань професорки Василь асоціювався для неї вже не з благородним лицарем, а радше з провінційним шлюбним авантюристом.