— Якщо нема що робити, піди на балкон, килимки повитрушуй. За п’ять доларів я не збираюся витрачати час на розмови.
— Тю-тю! Краще б подякувала, що я тобі роботу влаштував.
— А по-моєму, саме ти її і відібрав.
— Певною мірою… Але ж я частково виправився! Довелося пожертвувати особливо цінною для тітки чашкою, так посудом торохтіти, що вона за серце кожного разу хапалася. А якщо серйозно, я справді нездатний возитися з предметами, які розбиваються. Дивлюся на тебе і милуюся, такі рухи обережні, плавні. Хотів би я сам бути на місці цих склянок!
Яга облишила мити посуд, взялася в боки. Які банальні провінційні залицяння!
— Затям, якщо будеш нависати, я відмовлюся від роботи. Мені гроші платять не за те, щоб я біля тебе упадала.
— Але ж ти сама сказала, що ми будемо спілкуватися, коли ти роботу отримаєш!
— Не спілкуватися, а бачитися. Я чудово пам’ятаю, що сказала.
— Та добре, не сердься. Я тихесенько читатиму в куточку підручник і буду просто дивитися на тебе, без слів.
Яга стенула плечима, нехай собі дивиться — вона прекрасно вміла поводитися з людьми так, наче це було порожнє місце. Яга витерла різьблені кришталеві фужери, поставила їх на місце. На черзі був сервіз кольору слонової кістки. Кожний предмет внизу мав золотий вензель із зображенням корони, герба і надписом німецькою мовою «Граф фон Хеннеберг». Увесь посуд в домі був старовинним, навіть повсякденний, на кухні. Різьблений буфет угинався від різноманітних тарілочок, чашечок, усе нижнє відділення було заставлене коробками з позолоченими ложками, столовим сріблом, ще одне — мідними тазиками з ручками, потьмянілими підстаканниками, свічниками, якимись невідомими сучасній людині предметами кухонного начиння. Найбільше Яга любила поратися з гарнесенькими статуетками балеринок і панночок у довгих сукнях, вишитими скатерками, ажурними серветками. Здавалося, кожна річ була вдячна їй за турботу, і ще щось відчувала Яга, якусь нерозпізнану інформацію, яка панувала в цій квартирі. Особливо чіткий імпульс випромінював добрий десяток ляльок із порцеляновими обличчями. Ляльки були схожими на ображених хворих дітей чи навіть на пам’ятники дітям, які давно померли. Язі хотілося покласти кожну з них в окрему коробку з-під взуття і поховати в якомусь глухому місці.
— Звідкіля у твоєї тітки стільки старовинних речей? Вони всі такі різні, не схоже на те, що їх збирала одна людина, — запитала Яга, забувши, що вона вирішила не помічати Василя.
— Дивно, що ти про це запитала. Чому тобі так здалося?
— Не знаю… це відчувається. Внизу стоять три супниці, два соусники від різних сервізів, можна знайти на кухні тарілки такого ж вигляду. Навіщо одній сім’ї стільки дорогих столових сервізів? Зазвичай щодня їдять із простого посуду, без всіляких там супниць і соусників, а дорогий сервіз мають один для урочистих випадків.
— Цікаве спостереження. А що ще ти можеш сказати про тітчин мотлох?
— Наприклад, що людина, яка купила оцей шовковий химерний килимок над диваном, ніколи не повісила б на протилежну стіну примітивний гобелен з ведмедями або не поставила б виточену фігурку балерини в мереживі поруч із вульгарними синіми рибами. Не знаю, як пояснити, але в мене таке відчуття, що тут не все, але багато чого, «не звідси», розумієш? Як у музеї: зібрані речі з різних будинків, від різних господарів, у кожної — своя історія.
— Дивно, але так воно і є.
— Невже? Розкажи, Василю.
— Не хочу. Сприймай і далі цей мотлох, як музей. Коли б моя воля, все відніс би до комісійного магазину, обідрав стіни аж до штукатурки, зірвав підлогу, зробив би капітальний ремонт, щоб і духу не зосталося від цього «музею».
— Так і не розкажеш?
— Ні.
Василь унипився в підручник. Наївний, він думав, що Язі можна відповісти «ні» і закінчити на цьому розмову. Питання зависло в повітрі, як дамоклів меч над головою — неможливо було ні читати, ні думати про що-небудь, окрім того, що Яга чекає на відповідь. Василь зрозумів, що не може опиратися, проте вирішив поторгуватись.
— Добре, розкажу, якщо дозволиш поцілувати.
Яга зібралася було поставити нахабу на місце, але раптом передумала, вирішила спробувати, наскільки відразливо він цілується. Щоб назавжди позбутися думок про заміжжя. Звісно, не може бути й мови про те, щоб вийти заміж за Василя!
— Якщо це тобі так потрібно…
Василь підійшов дуже близько, так, що Яга відчула його дихання, тепло його тіла, взяв її за підборіддя, зазирнув у вічі.