Кілька разів увечері приходив фізик, сидів, пив свій коньяк, читав нескінченну лекцію про те, що треба гризти науку, не закопувати талант у землю. Звісно, йому хотілося зовсім іншого, але Яга твердо дала зрозуміти, що не терпітиме жодної фамільярності.
Останнім часом вона дедалі частіше думала про Василя. Бідний, як він зблід, замкнувся в собі, напружився весь після того, як подзвонила сестра і повідомила, що у матері стався тяжкий напад. Того ж таки вечора поїхав додому, а через три дні зателефонував, повідомив, що мати померла. Професорка на похорони не поїхала, пославшись на нездужання, однак була дуже засмученою, не відпускала Ягу до пізнього вечора, виливала свою душу.
— Жаль Люсю… Така молода, майже на п’ятнадцять років молодша за мене. Я не бачила її з того часу, коли вона чоловіка мого відібрала. Крикнула тоді, щоб і ноги їхньої не було в моєму домі, розвернулася і пішла геть, гуляла дотемна під будинком. Вони зібралися за дві години, взяли тільки свої особисті речі і поїхали до матері у Кіровоград. Люся була зовсім молоденькою, сіроокою, худенькою, в ситцевому платтячку, тільки живіт з нашим Василиком випирав гарбузиком. Чесно кажучи, я не вірила, що це в них серйозно, думала, скочив мій котяра у гречку з молодою, отямиться з часом, повернеться, з ким не буває. У них різниця у віці була двадцять років, а це тобі не жарти, надто на ті часи. Розлучення коштувало Степану партквитка і кар’єри, але жили вони душа в душу. Двох дітей виростили і померли, вважай, в один рік. Значить, любов була… — Професорка зітхнула, випила ще склянку, голосно сякнулася, навіть сльозу пустила.
Поважаючи смерть із дитинства, як магічну незрозумілу подію, якою завершується життя будь-якої живої істоти, Яга співчувала, як співчуває кожна людина смерті іншої людини, приміряючи смерть на себе. Проте, хіба сорок три роки мало для жінки? От коли помирає дитина, як та нещасна дівчинка з покусаними губками, — оце страшне горе! Зображуючи шанобливу повагу, Яга більше була зайнята осмисленням впливу нових обставин на долю жаданої квартири. Безперечно, смерть сестри пробудила в професорці почуття провини, і шанси Василя ще збільшилися. Тітка вирішила, що просто зобов’язана потурбуватися про долю небожа-сироти, хоч Яга і не бачила чогось страшного в сирітстві двадцятип’ятирічного хлопця, який до того ж отримає спадщину.
«Треба, мабуть, закінчувати із цим прибиранням, нічого в мене тут не виходить, — похмуро подумала вона, вже вкотре слухаючи розповідь про молоді роки покійної. — Доведеться розпрощатися з ідеєю жити самостійно, повернутися до матері, щоб не витрачати грошей, які ще залишилися, знову братися до науки, готуватися до вступу в інститут, потім — в яку-небудь секретну лабораторію, як говорила Оленка. Дивись, років через десять і на життя вистачатиме. А Василь, коли не дурень, знайде собі дружину до пари, може, навіть привезе з Кіровограда. Буде жити з нею у професорки за пазухою, з нетерпінням чекати тітчиної смерті. Дружина, скоріше за все, виявиться безрукою, переб’є весь посуд. А мені навіть улюбленої скляночки, синьої, з різьбленими гранями, не перепаде!» Язі раптом стало жаль себе, жаль старовинних речей з їхньою пам’яттю про людей, яким вони колись належали. Василь з дружиною віднесуть їх до комісійного магазину, продадуть за безцінь або викинуть на смітник. Уявна картина повного розгрому і запустіння була такою обурливою, що знову зміцнила її рішучість не полишати початої справи, поки залишатиметься бодай один шанс. «Окрім професорки, лиш я одна люблю всі ці речі! Тільки я знаю, як цю недоладну, заповнену старим мотлохом квартиру, перетворити на шедевр. Тільки я…» — подумала вона вперто.