Василь приїхав за два тижні після похорону. Яга спершу навіть не впізнала його — суворі зморшки поміж брів, запалі очі, твердо стиснуті губи, стриманість у словах і рухах, чорна сорочка додавали простому мужицькому обличчю несподіваної витонченості і шляхетності. Серце співчутливо стислося від споглядання стального полиску сивини в русявому волоссі. Двічі приходила вона прибирати, і жодного разу не почула від нього нічого, крім сухих «привіт» і «прощавай». Самолюбство було вражене, Яга засумувала, потім розсердилася. Виявляється, щира увага до неї з боку Василя щось та означала в її житті! «Я перестала подобатися йому за якихось два тижні! А може, і не подобалася ніколи по-справжньому. Самовпевнена дурепа! Думала, варто лише пальцем поворухнути, і примітивний Василь впаде навколішки і танцюватиме під мою дудку. А чому, власне, я називаю його примітивним? Людина до магістратури вступила, без усякого блату, до речі. Він добрий, сміливий, без зайвих амбіцій, можна навіть сказати, по-чоловічому привабливий… Не такий вишуканий та ідеальний красунчик, як Грек, а мужній, трохи грубуватий через надмір сили, напевне. Те, що він одягається по-простому, жаргону столичного не знає, ніяковіє часом, не дає мені жодного права його принижувати».
Яга прийшла до професорки втретє і знову наразилася на байдужість. Не може ж, справді, доросла людина так переживати через смерть матері? А якщо навіть і так, то повинен не мовчати, а поділитися з дівчиною, яка подобається, це ж зрозуміло! Яга схудла, зробилася нервовою, посварилася з Оленкою за якусь дурницю. Думки про те, чому Василь так збайдужів до неї, постійно крутилися в голові. Однієї дощової листопадової неділі вона йшла на роботу з твердим наміром приборкати гордість, першій почати розмову і остаточно все з’ясувати. «Але з чого почати? Не можу ж я йому сказати: „Василю, чому ти більше не ходиш за мною хвостиком, не дивишся віддано і не просиш дозволу на поцілунок? Ти мені зовсім не потрібний зі своїми поцілунками, просто хочеться потішити самолюбство“. Він відповість: „Чи не пішла б ти зі своїм самолюбством куди подалі?“ І буде це, до речі, цілком справедливо».
Двері відчинила не професорка, а сам Василь, як завжди останнім часом, у чорному. Навіть на поріг не пустив, сказав сухо:
— Привіт. На сьогодні прибирання відміняється.
— Чому це?
— Сьогодні по мамі сорок днів. Люди прийшли, знайомі тітки Жені, сусіди, які ще маму пам’ятають.
— Зрозуміло. Співчуваю… А не можна було повідомити якось заздалегідь?
Василь дивився на неї важким, свинцевим поглядом.
— Телефону в тебе немає. Я приходив учора кілька разів. Ніхто двері не відчинив.
— У школі дискотека була допізна.
— Вибачай, але сьогодні ти тут зайва.
Залізні двері з гуркотом зачинилися перед самим її носом, обдавши Ягу хвилею холодного повітря. Вона була приголомшена, пригнічена. «Зайва… Це я зайва?!» Виникло непереборне бажанням дзвонити, грюкати в двері, а коли відчинять, виказати їм — і професорці, і племінничку — все, що накопичилося в душі, але це бажання щезло так само раптово, як і виникло, від тверезого розуміння серйозності того, що відбувалося за дверима. З важким серцем Яга зійшла вниз, щільніше загорнулася в стареньке картате пальтечко, повільно пішла під дрібним дощиком, затуляючись од вітру парасолькою, яку той намагався вирвати з рук. Щось заважало їй іти, примусило сісти на мокру самотню лавку в безлюдному сквері. Щоками потекли сльози — пекучі краплини злої образи. «Коли я плакала востаннє? А так, у лікарні, коли дзеркало відкрило мені наче інший бік медалі — відьму, яка живе в мені з дитинства».
Вітер ущух, дощ майже припинився. І від цього на мокрій лавці зробилося затишно, тепло у вологих обіймах щільного повітря із запахами відсирілого дерева і прілого листя. Яга раптом побачила майже прозору постать маленької сіроокої дівчинки в ситцевім платтячку дзвіночком і тугими білявими кісками. Дівчинка стрибала, граючись, на одній ніжці по асфальтовій алеї, раз у раз поглядаючи скоса.
— Іди сюди, а то змерзнеш, — покликала Яга.
Дівчинка наче тільки цього й чекала, підбігла, сіла поруч, обняла Ягу, прихилилася лляною голівкою, дивилася ясними оченятами задумливо, печально. Яга теж обняла її.
— Я знаю, тебе Люсею звати.
Дівчинка хитнула головою. Тільки це вже була не дівчинка, а молоденька дівчина років сімнадцяти. Вона встала, як і досі, мовчки дивлячись на Ягу, ніби їй не хотілося йти звідси, та, мабуть, уже був час.
— Тобі треба йти. Так заведено в природі. А тут все буде добре, твого сина я не скривджу, обіцяю.