Люся посміхнулася веселіше, махнула рукою, пішла блискучою від води, встеленою листям доріжкою, раз у раз озираючись. Яга дивилася їй услід, поки тонка постаті злилася з дощем.
Десять хвилин, поки йшла додому, було тепло і спокійно від образи не лишилося й сліду. Майже голі дерева стояли як вартові, по обидва боки, схиляючи над її головою мокре гілля, стиха шелестіли, погоджувалися з її думками. Тільки-но Яга відчинила двері під’їзду, вітер, немов дочекавшись зірвався з шаленою силою, м’яко підштовхнув її всередину зашумів кронами.
Яга прийняла гарячу ванну, взяла книжку, лягла в ліжко. У кімнаті було прохолодно і вогко, руки почали мерзнути, не читалося. Тонко дзеленькнув дзвоник. Загорнувшись у ковдру, Яга встала з ліжка, влізла в капці, почовгала до дверей.
— Хто там?
— Свої.
Серце солодко закалатало у грудях. Яга відчинила двері.
— Чого це ти в ковдрі? Спиш, чи що? — Підозріло запитав Василь.
— Просто лежу, читаю.
— Зрозуміло… Ти сама?
Замість відповіді Яга розчинила двері, відійшла вбік, пропускаючи гостя. Василь зайшов насторожено, озирнувся, полегшено зітхнув, коли виявилося, що ні в ліжку, ні за відчиненими дверима ванної нікого немає.
— Я до тебе прийшов. Маму пом’янути.
— Добре. Зараз одягнуся і стіл накрию.
— Не метушися, я сам.
Поки Яга прямо на нічну байкову сорочку натягувала халата, вовняні шкарпетки на ноги, стареньку пухову хустину на плечі, Василь розібрав свій пакет, поставив на стіл горілку, хліб, солоні огірки, вже накраяну шинку, сало, дістав з кишені пом’яту шоколадку «Оленка».
— Ти, здається, такий шоколад любиш? Чого мовчиш? Сідай, пом’янемо рабу божу Людмилу.
Дістав із нагрудної кишені фотографію, прихилив її до налитої третьої склянки, поклав зверху скибку хліба. Із світлини дивилася дівчина зі скверу, лише трохи постаріла.
— При житті не довелося побачитися, то хоч на фотографію подивися. Ну, земля тобі, мамо, пухом, царство небесне.
Яга відпила ковток, заїла огірком, подумки теж побажала царства небесного симпатичній сумній дівчинці в ситцевому платтячку. Та хіба може вона потрапити не в царство небесне? Василь утер рукавом очі, випив ще одну склянку, почав розповідати про дитинство, про батьків.
— Зимно у тебе, — Повів плечами. — Може, кватирку зачинити?
— Не треба. У мене кватирка, хоч і на щілинку, але відчинена за будь-якої погоди. Я свіже повітря люблю.
— Дивлюся я на тебе і прабабцю свою згадую. Теж, було, всю хату вистудить, а кватирку не зачиняє. І одягалася, як ти, — халат або плаття зовсім просте, хустка на плечах, шкарпетки плетені вручну, капці, взимку — куфайка і личаки. Мама ніколи так не одягалася — інтелігентною була, в технікумі викладала.
— Припустимо, я теж не завжди так одягаюся.
— Бачив, не сліпий. Вирядилася останнім часом, мов картинка. А для мене такою ти миліша, рідна, домашня. Думаєш, випив я? Випив, звичайно, але небагато. Добре, піду. Не буду набридати, знаю, що не подобаюся тобі, пика не та. Тобі піжонів подавай, як Грек отой… — Василь ледве стримався, щоб не вилаятися. — Тільки куди йти? У тітки остогидло, додому б зірвався, так шкода навчання кидати.
— А який у тебе дім?
— Та, власне, нема ніякого. У Кіровограді в батьківській квартирі сестра з чоловіком живе. Надя заміж вийшла, коли я в армії був. Повернувся — в домі повно людей, чоловік якийсь чужий, немовля, мама між ними розривається, і дві кімнатки всього. Перебивався сяк-так, то у друзів, то…
— У молодиць, — закінчила Яга.
— Навіщо так грубо?
— Коли повертаються з армії, зазвичай, цим і займаються, якщо, звичайно, не було дівчини, яка дочекалась. А ти вже не хлопчак зелений, а зрілий чоловік… — Яга осіклася, бо їй зробилося важко дихати у сталевих обіймах.
— Так, і до молодиць ходив у свій час. — Зашепотів Василь. — Тільки зараз мені ніхто не потрібний, відтоді, як тебе побачив, і світ став немилий.
— Відпусти, боляче, — тільки і змогла прошепотіти Яга. Василь розтиснув руки.
— Відпущу, не бійся. Солдат дитинки не скривдить. Поцілувала мене тоді навіщо?
— Сама не знаю. Захотілося.
— Тепер вік чекатиму, може, знову захочеться?
Василь забрав зі столу фотографію, накинув куртку.
— Вибач, Яго, коли що не так. Винуватий, не втримався. Двері сам зачиню.
Двері зачинилися на диво м’яко, безшумно. Яга послухала, як віддаляються кроки, прибрала зі столу, знову залізла під ковдру. Їй було радісно від того, що Василь, як і раніше, був у неї закоханий. Сумнів, який останнім часом постійно точив її зсередини, щез. Вона солодко потяглася, заспокоєна, у злагоді із собою, відломила «клітинку» шоколадки, взяла книжку. «Не забув, що люблю „Оленку“. Хоч як намагався вдавати, що не цікавиться мною, однаково довго не витримав, зізнався. Виходить, я таки можу втримати біля себе чоловіка, навіть не даючи приводу підозрювати взаємність». Зухвале відчуття торжества тривало, напевне, хвилин десять, потім йому на зміну поступово прийшло звичне останнім часом невдоволення. Яга знову відчула себе обділеною, ураз тоскно занило тіло там, де його торкалися Василеві руки. Раптом виразно пригадався сон, у якому Василь поцілував її, і поцілунок той був не відразливим, а солодким. Може, так буде і насправді? Вона ладна вже була бігти на вулицю, дзвонити, повернути його, вже скинула ковдру, сіла на ліжку, подумала і знову лягла. Ні, зараз він випив, засмучений, нічого хорошого із цього наміру не вийде. Ще надумає казна-що, дозволить зайве. Завтра однаково треба йти прибирати, там і побачимося. Яга вмостилася зручніше, заплющила очі. Від горілки чи від прогулянки під дощем захотілося спати. Вона була впевнена, що сьогодні їй знов присниться той самий сон.