Однак на завтра було не до поцілунків. Євгенія Іванівна захворіла не на жарт. Величезною білою горою вона лежала на ліжку, дихала зі свистом і клекотанням у перервах між нападами кашлю. Яга ходила навшпиньки, кропила підлогу і штори водою, щоб хворій було легше дихати, чергувала біля ліжка поперемінно з Василем і сусідкою. Надвечір професорці стало краще, вона заснула. «Цікаво, якби стара сьогодні померла, кому б дісталася квартира?» — подумала Яга, збираючись іти, зазирнувши перед виходом до спальні. Наче у відповідь на німе запитання, хвора підняла голову, поманила Ягу.
— Не йди, дитино… Поклич Галю і племінника…
Коли всі зібралися біля ліжка хворої, Яга ледве стримала недоречну посмішку — все, що відбувалося, нагадувало класичну сцену зі старої п’єси: багата тітонька помирає в оточенні корисливих спадкоємців, які шанобливо схилилися над її постіллю в очікуванні останньої волі божевільної старої. Безкровне одутле обличчя ожило, хрипко видавлюючи слова.
— Думала, не переживу цього разу, помру…
— Ну, що ти, Женюсю! Напад минув, тепер все буде добре. Певно, не перший пережили і цей переживемо.
— Спасибі, Галю, на доброму слові. Ти завжди була мені вірною подругою, мало не сестрою. Скільки років ми разом? Страшно подумати… Мало близьких людей залишилося. Треба було б Вадима знайти… Може, перебісився вже, став нормальною людиною?
«А це ще хто такий? — подумала Яга, допитливо вдивляючись у жовте мов віск обличчя. — Чи не трапилося в неї чого-небудь із головою? Погляд блукає, вигляд якийсь не зовсім нормальний».
— Коли твій батько, Васильку, мене покинув, я побиватися довго не стала. Щоб йому помститися, не по любові, поспіхом вийшла заміж за симпатичного баламута, набагато молодшого за себе… Перші десять років усе було чудово, жили добре. Я викладала, в товаристві «Знання» вечорами підробляла, одягала його, мов картинку, панькалася з ним, влаштувала на престижну роботу автослюсарем… Великим розумом Вадим зроду не відзначався, але руки мав золоті. Пішли замовлення, гроші… Як звичайно, пити почав, що далі, то більше, дівчат приводити. Прямо тут, на своєму ліжку, я його й застала. Пробачила на перший раз, і даремно… Потім разів тих було — не порахувати! Доходило до того, що у власну квартиру боялася зайти. Відчиню двері тихенько, постою, послухаю, чи немає гості непрошеної? Якщо хтось є, зачиняю двері, дзвоню і йду надвір, сиджу на лавці, чекаю, доки не вийдуть. Пам’ятаєш, Галю?
Сусідка закивала.
— Як не пам’ятати твого баламута? Хоч і погуляти любив, але діло знав добре, всьому двору машини ремонтував. Вродливий був чоловік, кучерявий, добрий. Горілка і жінки його занапастили.
— Так, вродливий, лагідний дуже. Тому й терпіла від нього стільки… Напевне, не забула, як Степан за дві години зібрався і пішов геть, боялася, що й цього втрачу. Але одного чудового дня все-таки не стримала образи, виставила за двері… П’ять років приходив коли-не-коли, між запоями, а потім щезав… Скільки вже його не видно, років сім буде, чуєш, Галю?
— Так воно і є. Ой, біжить час, як вода.
— А я з ним тоді так і не розлучилася, дотепер формально вважаюся одруженою. Тому й квартиру не приватизувала. Спершу думала, може, покається, повернеться? А потім все забулося, ніколи було до судів ходити. Отже, як трапиться щось, Вадим сюди хазяїном увійде… Хотілося б подивитися на нього на старості, може, перебісився, заспокоївся? Удвох не так тоскно життя доживати…