Запанувала важка тиша. Кожний із присутніх «перетравлював» несподівану інформацію. Яга сиділа з байдужим обличчям, як завжди, опустивши очі, щоб не виказати розчарування. Василь, навпаки, усім виглядом показував, що метушня довкола спадщини його зовсім не обходить. Сусідка позітхала трохи, покрутилася, нарешті наважилася.
— Я не хотіла тебе засмучувати, Женюсю, тому й не говорила. Чоловік мій Вадима частенько бачить, то біля гастроному з алкашами, то на рибалці. Останнім разом місяці зо три тому бачив, п’яного, як завжди. Згадував тебе лихим словом, випитував, як здоров’я, чи довго, мовляв, іще чекати, доки квартира звільниться?
— Невже, так і сказав, негідник?
— Так і сказав, навіть гірше…
Професорка замовкла, заплющила очі, почала важко дихати.
— Тобі що, Женюсю, погано? Може, пігулку якусь?
— Не метушися, Галю, все добре… Ти не думай, я пам’ятаю, що обіцяла тобі за допомогу твою, за дружбу багаторічну. Тільки і ти мені не бреши. Може, вигадала все про Вадима?
— Що ти, Женюсю, Христом Богом клянуся, чисту правду сказала! П’яний він був мов чіп — це факт. Може, і не усвідомлював, що говорив.
— Хоч би як там було, а я хочу його побачити. Нехай твій чоловік візьме Василя, знайдуть його і приведуть до мене.
— Добре, Женюсю, тільки не хвилюйся так! Але… ти ж пам’ятаєш свою обіцянку?
— Та пам’ятаю, пам’ятаю… От лиш оклигаю трохи, викличу нотаріуса прямо додому, складу заповіт, як годиться. Тільки спочатку я з Вадимом маю побачитися, поговорити з ним… Все-таки не чужі люди, є що згадати. Може, йому жити ніде, тому він і п’є?
— Облиш, Женю! П’є тому, що алкоголік він закінчений.
— Та це вже мені вирішувати. Я, звичайно, від слів своїх не відмовляюся. Тобі, Галю, дістануться і меблі, і порцеляна, і кришталь, якщо переживеш мене, грішну. І про тебе, Васильку, не забуду, але чоловіка теж скривдити не хочу. Вигнала колись на вулицю, може, через це й хворію… А мотлох оцей, Галочко, крім тебе, нікому й не потрібний. Племінник якось запропонував більш-менш цінні речі до комісійного віднести, мотлох викинути на смітник, а на виручені гроші і меблі нові купити, і посуд…
— Та ви що, люди добрі! Я на ці чашечки та статуетки іще в дитинстві надивитися не могла. Пам’ятаю, набігаємося з Люсею у дворі, прибіжимо води попити, так я п’ю повільно, малесенькими ковточками — все на цю красу милуюся. І донька моя, і онука тобі, Женюсю, вік дякувати будуть, згадувати добрим словом.
— Це правда… Тільки ти й оціниш, Галю. Ні матері, ні сестрі тут нічого не було потрібно. Після смерті батька мати відразу на батьківщину поїхала, до Кіровограда, з собою лише фотографії взяла. Сестра, мов від чуми, сахалася цих речей, тільки я одна бережу їх, як пам’ять про тата. Та, хіба що, Ядвіґа возиться з ними, мов з малими дітьми. За увесь час нічого не розбила, кришталь у неї горить, статуетки так гарно переставила: на одній поличці у неї балет, на іншій — панночки з кавалерами, внизу — тварини, цілий зоопарк. І тобі, Ядвіґо, дістанеться що-небудь, як подяка за добросовісну працю.
— Живіть сто років, Євгеніє Іванівно.
— Спасибі, дитино, добре у тебе серце. Однак помирати доведеться. Якщо не втечеш до того часу, вибереш собі будь-яку річ, хочеш — вазу, хочеш — статуетку. Це я при всіх тут говорю, не забудь, Галю.
— Та хіба я проти?! Нехай собі бере.
— Спасибі за доброту, та краще не хворійте і живіть довго, Євгеніє Іванівно. Я піду, пізно вже. Дзвоніть Володимиру Миколайовичу, якщо треба буде серед тижня прийти.
— До побачення. Спасибі, дитино. Ти провів би дівчину, Василю, — справді, пізно вже.
— Завжди готовий, якщо дівчина не проти.
Дівчина була не проти. На вулиці було темно, вітряно, безлюдно, а головне — дуже кортіло обговорити сьогоднішні події. Звісно, ні Василь, ні будь-хто інший не повинен мати навіть і гадки про ті грандіозні плани, які виникали зараз в симпатичній голівці «скромної Попелюшки». Інакше — всьому кінець, її просто виставлять за двері, наче самовпевнене нахабне зозуленя, яке зазіхає на чуже добро. А боротися треба, незважаючи ні на що. І домогтися свого, хоча б для того, щоб помститися за розчарування, за приниження, які довелося сьогодні пережити.
— Дивною вона якоюсь стала після нападу. Боюся, як би розуму не втратила, — почала розмову Яга, як тільки за спиною зачинилися двері.
— Все може бути, — Василь ішов збоку, зсутулившись, тримаючи обидві руки в кишенях, не намагаючись скористатися моментом, підійти ближче, взяти за руку. Яга вдала, що спіткнулася, він подивився скоса в її бік, але ближче не підійшов.