Енді Вір
Яйце
Ти помер по дорозі додому.
Твій автомобіль розбився. Пригода не надзвичайна, але, тим не менш, фатальна. У тебе лишилася дружина і двоє дітей. Смерть настала миттєво. Лікарі «швидкої» зробили все, що могли, але марно. Твоє тіло так побилося, що, повір мені, воно й на краще.
І тоді ти зустрів мене.
– Що… Що трапилося? – спитав ти. – Де я?
– Ти помер, – сказав я просто. Нема чого гратися словами.
– Там… вантажівку занесло і…
– Еге, – сказав я.
– Я… Я помер?
– Еге. Але не засмучуйся. Усі помирають, – сказав я.
Ти роззирнувся. Навколо була порожнеча. Тільки я і ти.
– Що це за місце? – спитав ти. – Це таке загробне життя?
– Більш-менш, – сказав я.
– Ти бог? – спитав ти.
– Еге ж, – відповів я. – Я Бог.
– Мої діти… дружина… – мовив ти.
– Що діти й дружина?
– З ними все буде гаразд?
– Ось що мені подобається, – сказав я. – Щойно помер, а турбується про те, як там рідні. Оце справді добре.
Ти зачудовано на мене дивився. Я не був тобі схожий на Бога. Швидше, ти бачив звичайного чоловіка. Або, можливо, жінку. Певно, якусь владну особу. Більше схожу на шкільного вчителя граматики, аніж на всемогутнього.
– Не хвилюйся, – сказав я. – Вони впораються. Діти пам’ятатимуть тебе з усіх боків зразковим. Вони не встигли набратися зневаги до тебе. Жінка зовні ридатиме, але потай відчуватиме полегшення. Чесно кажучи, твій шлюб розпадався. Якщо тебе це втішить, то за те, що вона відчула полегшення, її потім пектиме провина.
– Ох, – сказав ти. – А що ж буде тепер? Я піду в рай чи в пекло, чи щось таке?
– Ні, – сказав я. – Будеш перевтілений.
– А, – сказав ти. – То індуїсти праві.
– Усі релігії по-своєму праві, – сказав я. – Ходімо.
Ти закрокував крізь порожнечу поруч зі мною.
– Куди ми йдемо?
– Та наче нікуди, – сказав я. – Просто під час прогулянки розмовляти приємніше.
– То в чому ж тоді суть? – спитав ти. – Після нового народження я буду чистим аркушем, так? Немовлям. Тож увесь мій досвід і все, що я робив у минулому житті, стане марним.
– Зовсім ні! – сказав я. – Увесь досвід і знання минулих життів лишаються при тобі. Просто зараз ти їх не пам’ятаєш.
Я зупинився і взяв тебе за плечі.
– Твоя душа велетенська, вона прекрасніша й дивовижніша, ніж ти здатен собі уявити. Людський мозок може вмістити лиш крихітну частку того, чим ти є. Це наче занурити палець у склянку з водою, щоб дізнатися, гаряча вона чи холодна. Опускаєш невелику частину тіла в посудину, а коли виймаєш її, то отримуєш усе знання, що їй випало.
– Ти був людиною останні 48 років, тож іще не оговтався і не відчув решту своєї неосяжної свідомості. Якби ми пробули тут довше, ти почав би згадувати все це. Але немає сенсу робити це після закінчення кожного життя.
– Скільки ж разів я перевтілювався?
– Ой, багато. Дуже, дуже багато. І мав безліч різних життів, – сказав я. – Цього разу будеш дочкою китайського селянина в 540 році нашої ери.
– Стривай-но, як це? – Ти затинався. – Ти посилаєш мене у минуле?
– Формально, здається, так. Час, яким ти його знаєш, існує лиш у твоєму всесвіті. Там, звідки родом я, усе інакше.
– Звідки ти родом? – перепитав ти.
– Аякже, – пояснив я. – Я теж звідкись родом. З іншого місця. І є інші, такі, як я. Знаю, ти хотів би почути, як воно там, але, чесно кажучи, якби я розповів, ти нічого не второпав би.
– Ох, – сказав ти трохи розчаровано. – Але стривай. Якщо я перероджуюся в інші часи, може статися так, що я зустріну себе самого.
– Звісно. Таке постійно трапляється. Але оскільки обидва втілення усвідомлюють лише власне існування, ти навіть не здогадаєшся про це.
– То в чому сенс усього цього?
– Ти серйозно? – спитав я. – Серйозно? Питаєш мене про сенс буття? Стереотип, тобі так не здається?
– Це правомірне питання, – наполягав ти.
Я подивився тобі в очі.
– Сенс буття, мета, задля якої я створив увесь цей всесвіт, у тому, щоб ти дозрів.
– Тобто, людство? Щоб людство дозріло?
– Ні, тільки ти. Я створив увесь цей всесвіт для тебе. З кожним життям ти ростеш і дорослішаєш, твій розум міцнішає і розвивається.
– Тільки мій? А як же решта?
– Немає ніякої решти, – сказав я. – У цьому всесвіті лиш ми з тобою.
Ти підняв на мене порожній погляд.
– Але усі люди на землі…
– Усі вони – ти. Різні твої втілення.
– Стривай. Я – це всі?!
– Ти почав розуміти, – сказав я, поплескавши тебе по спині.
– Я – це кожна людська істота, що коли-небудь жила?
– І котра житиме в майбутньому, правильно.
– Я – Авраам Лінкольн?
– І заразом Джон Вілкс Бут.