З цього читач бачить, як перетворюється подекуди фабула. Не буду заходити тут у деталі, бо багато важать часто такі суб'єктивні речі як запас авторового досвіду в тій чи іншій ділянці суспільного життя, подекуди його особисті симпатії тощо. Я хочу звернути увагу читачеву тільки на одне: на оцього жінчиного сина. Для чого автор завів оцю особу?
Насамперед цей каліка-син дає йому змогу уникнути отого «минуло кілька років» — бо це ж жива згадка про те, що було кілька років тому. Цим опрсділюється й характер хлопця і його каліцтво, що мас спочатку натякувати, а далі нагадувати читачеві про акт насильства над його матір'ю. Він — той вузол, що з'єднує події кількох років в одній точці — в собі самому. З конструктивного боку — це блискучий винахід.
Скорочення штатів
Вибравши таким робом ефектну ситуацію і знайшовши фігури, що її виконуватимуть (а знаходимо ми їх, приміром, підбираючи контрастові фігури для яскравішої характеристики: до старого беремо молоде, до злочинців святе, до брюнетів — блондинів тощо. Подекуди ми подвоюємо фігуру — так Бобчинський та Добчинський є пощеплена надвоє дієва особа), знайшовши, кажу, виконавців, ми обмірковуємо ті посередні стани, що призводять урешті до кінцевої ситуації. При цьому ми дивимось, чи не можна скоротити число дієвих осіб чи об'єднати якусь двійцю в одну особу. Коли в нас, окроме головних героїв, є ще кілька другорядних, то часом буває вигідно віддати всі другорядні функції одній особі. Замість показувати п'ять душ по одному разові, вигідніше буває показати п'ять разів одного. Приміром, у «Миколі Джері» Нечуя-Левицького показано кілька цукроварень, кілька управителів тощо, і все схематично. Вигідніше було б соковито показати одну цукроварню, та так, щоб вона в'їлася в свідомість читачеву. Що з меншими засобами досягнено ефекту, то більше вражіння буває від цього ефекту — це загальне правило. Нас не дивує, що курка могла за п'ять днів знести п'ять яєць враз, та коли клоун в цирку виймає з свого носа чи з вуха п'ять крашанок, це справляє на нас колосальне вражіння.
Далі ми провадимо «скорочення видатків на подорожі, кватирі й декорації». Ми не додержуємося фанатично того правила, що все має відбутися протягом одного дня, в однім місці, та те саме правило економії засобів має чинність і тут. Отака собі фраза: «Минуло п'ятнадцять років» усередині якогось оповідання прикро розколює його на дві частини — а цього треба уникати — це порушує єдність. Вище ми бачили, як письменник подекуди може уникнути такого щеплення. Коли ж така фраза буде траплятися два й більше разів у одній новелі — то це буде давати просто гумористичний ефект.
Дві лінії оповідання: проста й ламана
Запровадивши таким чином режим економії на всіх ділянках новелістичного господарства, подумаємо за те, яку лінію ми візьмемо за основну, розсотуючи нитку оповідання. Є два способи цю нитку розсотувати. Один спосіб, що його можна було б зрівняти з простою лінією, такий: з самого початку читач угадує, який буде кінець оповідання. Але на шляху до реалізації цього кінця виростають перешкоди — одна дужча від другої, досягають апогею перед кінцем і нищаться або, навпаки, нищать героя. Або наростають не перешкоди, а знаки, пророкування того кінця і, збільшуючись у силі та інтенсивності, доводять до нього. Цей спосіб «простої лінії» легший щодо первісного задуму, та дуже важкий до виконання.
Тим-то модерні автори європейські та американські найчастіше уживають спосіб «ламаної лінії» [14][14].
Оповідання будується так, що читач не знає, який буде кінець. Епізоди групуються в такий спосіб, щоб подати натяки [15][15] на дві можливих розв'язки; на одну натякується ясніше, на другу туманніше. Ясніша, яскравіше показана лінія звичаєм буває фальшива, а туманніша лінія натяків приводить до справжньої розв'язки, і в цей момент її туманність прояснюється для читача: натяки стають зрозумілими. Отакої системи держався у своїх оповіданнях Генрі, якого ми дуже рекомендуємо як учителя будови фабули.
І в тім і в другім випадкові треба дуже остерігатися нещасливих, трагічних кінців. По-перше, критики їх уважають за «песимізм», що, хоча й дуже наївно, але має певний ґрунт у читацькій психології.
Нещасливий кінець (дедукція його непотрібности)
Вся справа в тім, що література не є джерело пізнання (див. вище). Наколи б література була джерелом пізнання передусім, читачі шукали б нещасливих розв'язок, принаймні досвідчені читачі. Бо ні для кого не секрет, що світ улаштований у найганебніший спосіб, що доброго в нім майже нічого немає, що треба укласти мільйони життів, щоб його перебудувати на краще. Але література якраз же є розвага, солоденьке питво під час спеки, й читачі бажають освіжитися. Це ще один аргумент на користь того, що література є один з гатунків відпочинку [16][16]..
15
Про те, як подаються натяки, див. аналізу оповідання «Вартовий на рифі» в цій-таки книзі.
16
Чомусь усі погоджуються, що театр є публічна розвага. Очевидно, ужиття слова «література» в багатьох значіннях призвело до того, що від белетристики вимагають учительної ролі. Можливо, що коли б у театрі викладали геометрію, то його теж не вважали б за дім розваги.