Роздивімось тепер його звичаєм старовинних правил «зав'язки» й — «розв'язки».
«Герой» оповідає, як він зустрів духа, що зник отаким-то способом, «герой» сміливо, з фатальною сміливістю, сам береться до того способу (його «трагічна провина»), глузує з духа (трагічний «глум» грецької драми). Мотивація (психологічна) такої сміливости героя? Є й така мотивація — приятелі глузують з його оповідання, не вірять йому, підбивають його на трагічний учинок. Він береться робити те, що робив дух (!) і... він гине, він умирає на руках своїх друзів.
У цій самій розв'язці є й єдина мораль, що ми бачимо в оповіданні, а саме: не глузуй з духів! Мораль, як бачимо, старовинна. Дивна річ, шо така передова людина для свого оточення як Велз — така тема, така розв'язка, така мораль! Щось тут не те?
Так, не те. Справа в тім, що ми аналізували не справжню, а фальшиву мораль. Ми виходили з тої тези, що герої оповідання — це містер Клейтон і дух, і ми почасти помилилися. Так, вони герої для читача, але не для автора.
Ми робимо тут аналізу тектоніки оповідання, а не того вражіння [23][23], що воно справляється на читача, ми, так би мовити, заглядаємо в авторський рукопис, у його лабораторію. Головна ж дієва особа для автора це... магічні паси.
Справжній сюжет оповідання такий: чи можуть існувати такі магічні способи, що через них людина може переселитися потойбіч, померти. Як бачимо, ідея з наукового боку надзвичайно рисковита. Сто шансів проти одного, що відповідь буде «ні», коли навіть запитувати обивателів, а не філософів-марксистів. Отже, вся авторська умілість скерована на те, щоб подати такі паси, як факт. (Проте автор зоставляє собі й стежечку, щоб відступити, але про це нижче).
Почнемо нашим звичаєм з механічної мотивації, як з найважливішої. Нехай не смутяться душі читачів, що механічна мотивація в цім оповіданні обертається в психологічній сфері. Ми умовилися психологічною мотивацією називати таку, де управдоподібнюється вчинки героя, доводиться, що він мусив робити так, щоб прийти до трагічної провини. Зараз же ми будемо роздивлятись мотивацію об'єктивної правдоподібности подій, отже, те, що ми називаємо механічною мотивацією.
Головна гармата, що її висуває автор, щоб переконати читача, — це контрастове протиставлення брехливости (хоча б і несправжньої") Клейтона правдивості автора, оповідача. Це ми будемо називати для цього оповідання контрастовою мотивацією (у тексті відзначена розбивкою). Що ж це за контрастова мотивація? Це є мотивування «правди» — «брехнею». З самого початку читач думає, що Клейтон бреше. Про це говориться з півдесятка разів, крім цього — це підсилюється неправдоподібністю його оповідання. Психологічно з читачем пророблено той самий фокус, що його над своєю паствою проробляли епіскопи, доводячи існування бога «онтологічно».
— Що таке бог? — запитували вони (якщо він є, — додавали вони ласкаво). Бог є (коли він є) істота всемогутня, всюдисуща, всерозумна й т. д. Але чи може, скажемо, істота всемогутня, чи там всемилостива бути не сущою? Ні, не може, бо не бувши сущою, не існуючи, вона не може бути всемогутньою.
«Клейтон бреше», — каже автор. Читач негайно переконується, що Клейтон справді бреше. Як же ж не брехло? (див. оповідання). Ну, а раз бреше, значить, існує, — підсуває автор читачеві висновок. Ловлячи на брехні Клейтона, читач забуває ловити на брехні автора й ковтає його висновок непомітно для себе.
Власне кажучи, і тут контрастова мотивація є просто осібний випадок звичного методу фантастичних оповідань давати попереду реалістичну декорацію. Почувши, що, напр., у героя ніс був «червонуватий», читач починає сліпо вірити, що ніс насправді був а ставиться критично тільки до його кольору, до деталів. Байка Клейтона дає досить споживи для критичної здатносте читача, і він уже не критикує через те автора, відтягуючи увагу від того, за що автор боїться — від пасів.
Отже, тут реалістична декорація набула вигляду контрастової мотивації (контраст між «брехнею» й «правдою»).
Перелічимо ж усі заходи контрастової мотивації, вжиті від автора в цім оповіданні.
1) Автор каже відразу: Клейтон розповів свою останню байку чи сторію (story). Отже, читач приготувався слухати Клейтона й на гадці не має, що фактично він слухатиме автора. Умисне Велз не робить найменшої різниці між тим «я», Що сидів з Клейтоном, і письменником Гербертом Дж. Велзом, автором «Війни світів» тощо. Далі утворюється декорація оповідання, двозначно натякується, що «ми всі думали, що Клейтон бреше».
Поводження Клейтона ввесь час таке, ніби він просто вигадує сторію. Він замислюється, обрізає сигару, задивляється в вогонь, усе наче творить казку. Він вагається й усміхається.
23
Та аналіза мас всяку рацію до існування. Ми йшли тією путтю, аналізуючи оповідання Баррі. Але це оповідання ми трактуємо як «науково-фантастичне», отже, «наукова» ідея та її аргументація тут важніші від протоплазми оповідання. Це так хоча б в усіх романах Ж. Берна тощо.