Не будемо, проте, тут аналізувати досконально причини такого напряму в літературі, а згадаємо про нього, аби нагадати, що відповідні традиції й досі живуть у серцях... людей, що нічого спільного не мають з поліцейською державою й поміщицькою літературою, живуть, так би мовити, по інерції, поруч із сотнями інших забобонів. Бравши, отже, в інших статтях нефешенебельні жанри, візьмімось аналізувати тепер жанр благопристойний, — а саме, розберім побутово-психо-логічний етюд Тургенєва «Касьян с Красивой Мечи».
Форма «Записок охотника» — збірка нотаток ліберального поміщика — позначається на більшості оповідань цієї збірки зокрема. Мало не скрізь оповідає сам мисливець епізоди, що трапилися з ним, мандруючи по градах і весях широкої Росії. Така форма дає авторові змогу будувати фабулу не в порядкові наростання, градації подій, а в спосіб простого нанизування фактів. Треба, одначе, застерегти, що форма «Записок» могла б служити й рамцями для справжньої фабульної речі, отак, як фабульні речі ховалися в світовій літературі під рядками листів, під картками щоденника тощо. Сама по собі форма «Записок» є, принципово кажучи, тільки один з найлегших засобів для «реалістичної» окраски подаваного матеріялу. Ми бачимо на прикладі Велзового оповідання «The Snexperienced Ghost», як участь автора становить неабиякий засіб для досягнення ілюзії «реальности».
Отже, цього наміру підкреслити протокольністю форми реалістичність змісту в Тургенєва, очевидно, не було. «Записки охотника», мабуть, так-таки й є просто собі «Записки охотника», та й по тому. Бо ж ні один з цих нарисів такої додаткової мотивації не потребує — факти й ситуації, в них описувані, настільки повсякденні й банальні, що приймаються начисто на віру.
Перекажемо отож попереду короткий зміст одного з цих етюдів, а саме «Касьян с Красивой Мечи».
Автор повертається з полювання. При цій нагоді дається ландшафт. Виписуємо.
«Я осмотрелся. Мы ехали по широкой распаханной равнине, чрезвычайно пологими волнообразными раскатами сбегали в нее невысокие, тоже распаханные холмы; взор обнимал всего каких-нибудь пять верст пустынного пространства: вдали — небольшие березовые р о щ и своими округленно-зубчатыми верхушками одни нарушали почти прямую черту небосклона. Узкие тропинки тянулись по полям, пропадали в лощинках, вились по пригоркам, и на одной из них... различил я какой-то поезд. На него-то поглядывал мой кучер. Это были похороны...»
Цей ляндшафт, біла настирна курява, стома і спека, можна було б узяти як настрій зустрічі з похороном, але для цього немає підстав. Очевидно, так і було насправді з автором. Це, так би мовити, не ляндшафт, а факт. Пізніше автор навіть заявляє: «погода была прекрасная, еще прекраснее, чем прежде»... із чого ясно, що ніякої окраски змістової цей ляндшафт не має.
Кучер починає гнати візок, щоб не зустрітися з похороном.
Вісь зломилася, й доводиться стати на дорозі. Повз автора проходить похорон, докладно описаний.
У присілку автор знаходить Касяна і умовляє його довезти його до порубу, щоб він міг купити там нову вісь.
Купивши вісь, автор іде на поруб постріляти. Ляндшафт. Касян ув'язується за ним.
Автор убиває деркача. Вони лягають на траву. Ляндшафт. Касян починає філософську розмову про кров, гріх і тварин.
Далі розмова йде про життя самого Касяна, про Мартина Теслю, що вмер, хоч його і лікував Касян (це його ховали в першій частині етюда).
Касян розповідає трішки про далекі місця, де йому доводилося бувати.
З'являється дівчина (Аннушка), що живе з Касяном. Зостається нез'ясованим, чи це його дочка, чи ні.
10. Автор розстається з Касяном і вертається додому. Його кучер Єрофей мало додає пояснень про Касяна, хоч він був сусіда йому колись у Сичівці, на батьківщині Касяновій.
З цього короткого переказу кістяка видно, що автор не тільки в рамцях (облямівці, «обрамлении») свого оповідання додержує форми блокнотної, але й у самім оповіданні не дає ніякої структурної лінії. Є проста нитка, на неї неорганізовано, очевидно фотографічно, нанизано розмови, перемежувані ляндшафтами. Самі розмови, як бачить читач, знизано не в порядкові наростання, а навпаки, в порядкові спаду, охлявання. Попереду йде найдужче місце, — Касянова філософія, а далі йдуть біографічні відомості, що вкінець убивають у читачеві цікавість до Касяна. Вражіння загадковости, викликане зовнішньою постаттю його й несподіваною заявою про гріх убивати тварини, стирається. Появ Аннушки, що міг би додати якусь сильну рису до характеристики Касяна, не використано зовсім. Зате все яскравіше й яскравіше стає для читача очевидним, що йому розповіли щирісіньку правду, з початку до кінця, не прикрасивши її геть нічим. Читача піддурено, отже, в найганебніший спосіб. Читач жде, що йому розкажуть вимисел так, що він повірить, що йому розказано правду. Натомість йому розказано правду так, що він шкодує, що до неї не додано вимислу. Автор поводиться, як той єврей-комерсант з Могилева в анекдоті, якого спитали: «Куди ви їдете, Борух Абрамович?» Той одповідас: «В Могилів!». Той, що запитував, довго мовчить, накупчуючи обурення, нарешті вибухає: «Для чого ви мене дурите? Адже ж ви сказали, що їдете в Могилів, щоб я не подумав, що ви їдете в Бердичів. Але ж ви насправді їдете в Могилів! Для чого ж ви мене дурите!..»