Коли люди закохуються, поміж ними виникають милі й дуже потрібні для обох ритуали — надсилають улюблені треки, разом дивляться фільми, обмінюються книжками. Це досі є. Маленькі об’єднавчі ритуали, що будують наше спільне, те, що потім триматиме разом у складніші хвилини життя. А стосунки між батьками й дітьми часто зміщуються у суто побутову сферу: спільний обід, прибирання, похід у супермаркет, у кращому разі — мама з дочкою пішли на манікюр, а тато з сином — поїхали на риболовлю. Це теж засновує зв’язки й будує основу для спілкування й взаєморозуміння. Проте книжка, театр, мистецтво діють силь-ніше. І ми це насправді знаємо. Бракує хіба усвідомлення, що подібне втрачено і ці форми спільного життя варто активно відновлювати.
Так, це понівечено радянською системою, що взагалі із підозрою ставилася до сімейної лояльності. Державний послух мав домінувати, а сім’я… ну, в 20-х вони взагалі вірили, що буде без сім’ї: колективне виховання дітей, життя комуною, санкціонований проміскуїтет, суспільна власність. І не можна сказати, що там була відсутня логіка. Коли півпід’їзду вже у 50-ті збираються у квартирі, де є телевізор, а потім обговорюють новий фільм, коли сходяться до бібліотеки на засідання клубу читачів чи навіть просто забивають у дворі «Козла», обговорюючи тихцем реалії міжнародної політики, — це теж культурні ритуали, й багато хто зі старшого покоління, ностальгійно згадуючи радянський час, сумує саме за ними. Ну не за постійними ж чергами і не за самодурством партійних начальників? Проте колективне виявилося не таким життєздатним, як думали. Напевне, вся справа в психології: сучасні вчені вважають, що невелика група дає більше емоційного комфорту для життя, ніж здоровезний колектив на 100 осіб. Це битися і помирати спокійніше у фаланзі, але якщо ми збираємося жити, то затишніше у групі. Навіть якщо вона фейсбучна. Мережа, до речі, свідома цього: tag your family (познач свою сім’ю), — радить алгоритм. Вочевидь, це одна з універсальних цінностей, яку він також визнає.
Книжка відкриває можливість ритуалу сімейного читання. Ми наче усвідомлюємо це, проте наше усвідомлення неповне. Будь-хто, хто цікавиться станом вітчизняного видавничого ринку, скаже вам без статистики, що дитяча книжка зараз у тренді, тобто попит на неї зростає, її запитують і купують. Колись суто дитячі видавництва розрослись до гігантських, як на наш ринок, масштабів; щороку з’являються нові й нові охочі видавати, писати, ілюструвати для дітей. Дуже багато раніше всуціль серйозних письменників і письменниць пишуть тепер про рибок, черепах чи грайливих вигаданих істот. Дитяча книга — це бізнес, це тепер не завжди про дітей, це також про дорослих і для дорослих.
Чому батьки (а хто ж?) тратять гроші на дитячі книжки, викликаючи вал видавничої пропозиції? Відповідь очевидна: вони вірять, що це допоможе їхнім чадам стати більш розвинутими, мудрішими, культурними. У цій залізобетонній впевненості, в цьому незламному консенсусі — вся надія вітчизняного ринку книжки. Бо діти, що звикли гратися кольоровими книжечками, потім захочуть їх читати, далі вимагатимуть якісної підліткової книжки (це вже відбувається) і, врешті, шукатимуть якісної художки чи нон-фікшну, коли виростуть. Батьки, як правило, читають дітям, коли ті малі, — саме шанс не втратити контакту з ними потім. Просто не припиняйте разом читати!
Ось що я мав на увазі, коли двома абзацами вище говорив про неповне усвідомлення ситуації: ми хочемо, щоб читали діти, але мало читаємо або не читаємо самі. Будьмо певні, у вихованні на 80% все просто: матюкаєтесь ви, то будете слухати у відповідь, читаєте — то читатимуть й вони.
Звісно, куди не підеш, всюди тягнеш за собою своє дитинство. Я бачу це досі: в неділю приходять гості — це давні друзі мого діда й бабці. Їм тоді щойно всім трохи за п’ятдесят. Жінки вбрані в елегантні сукні, з високими зачісками, схожі на Мар-ґарет Тетчер чи Гіларі Клінтон. Чоловіки при краватках й із запонками на манжетах білих сорочок, поважні й статечні, як Карлос Ґардель чи Френк Сінатра. Давній добрий світ. І перш ніж вони візьмуться обідати чи пити чай, чи вести сповнену недомовок та натяків розмову про політику, всі йдуть до полиць із книгами і показують одне одному нове, діляться враженнями про прочитане давнє. Я малим так хотів потрапити у той світ, де навколо книги, і я в нього потрапив.
Дітям, насправді, потрібно дати вибір: яким спортом і яким мистецтвом займатися, як проводити свій час, яких друзів обирати. Спонукати зробити його правильно, але не нав’язувати власне рішення. І найкраще тут працюватиме наш дорослий приклад. Добре, якщо серед вибраного й улюбленого ними буде і книга.