І що з того, що у свої 23 Евріпід насправді ще не поставив жодної п’єси й не міг змагатися з Есхілом? Він потім переможе Софокла, але Есхіл того вже не побачить. Ба більше, не міг з ними на одній сцені бути Арістофан, до народження якого від нашого гіпотетичного змагання цих трьох залишалося ще 8 років. Він навіть наймолодшого з них, Евріпіда, висміюватиме вже посмертно, чим, знову ж таки, накличе на себе кпини та гнів афінських громадян. Все, що було описано вище, існує лише на сторінках цієї книжки. Я навіть не певен, чи були тоді в афінян персики.
Це книжка про силу літератури. Про те, як крізь сторінки книг ми легко можемо зануритися в інший час, в якому ніколи не житимемо, перенестися в місце, де ніколи не будемо й побачити яке зможемо хіба в руїнах. Це книжка про могутність і проникливу силу читання, що є найдавнішою доступною всім і кожному машиною часу. Доки кіно долає межу між третім та четвертим вимірами, художнє слово вибухає в нас у головах міріадами образів та асоціацій, які нам навіть не треба бачити чи чути — вони вже всередині нас. І це книжка про техніку читання. Це інструкція до машини часу, яку використовуємо хіба на дрібку її функцій. Прочитаймо інструкцію і будьмо готовими до мандрівки.
Застебніть ремені безпеки, бо ми готуємося до гіперстриб-ка на кілька сотень років назад. Або уперед — хтозна, куди занесе нас цього разу фантазія автора. Чи можемо ми подивитися на світ очима жінки, яка жила при дворі японського імператора? Легко! Чи можемо побачити міста, що ніколи не існували? Без проблем! Злітати на Марс? Так! І яка різниця, що Марс насправді суха й холодна планета зі збагаченим залізом ґрунтом? О ні, ми вже чуємо, як довкола лунає дивна музика і шелестить на космічному вітрі гілля сотень чудернацьких дерев. Ми більше не тут, не у своєму затишному кріслі, не в переповненому вагоні метро, не в бетонній коробці на десятому поверсі — ми там: у небезпечних нетрях прокуреного димом поїздів вікторіанського Лондона, у напоєних співами птахів сутінкових джунглях, серед безмежного океану на потрощеному кораблі, з якого не добратися до острова на горизонті. Ми можемо потрапити ще далі — вселитися у свідомість нервового випускника єзуїтського колегіуму в Дубліні, почути голоси в голові дивної американської поетки чи пережити опіумні тріпи, не вживаючи жодного грама наркотику.
Масштабна й нескінченна розмова на сотні тисяч голосів триває без нас, доки ми не взяли до рук книжку. Давайте приєднаємося і послухаємо їх. Давайте поставимо собі за мету бути глибшими й зрозуміти найтонші нюанси сенсу їхніх послань. Мандрівки стануть цікавішими, вино смачнішим, а розмови — мудрішими.
Ця книжка побудована, як день вистав у давньогрецькому театрі. Серйозну розмову перериватиме сміх, а в суху логіку зображуваного вторгатимуться спалахи піднесеного й сентиментального пафосу. Буде харч коротких сухих правил і вино розлогих міркувань. Ми ж хочемо навчитися читати — треба нарешті навчитися читати по-справжньому. Бо складати букви в слова вміє навіть п’ятирічна дитина. Чим відрізняємося ми, дорослі? Може, ми вміємо вловлювати в словах глибший сенс? Може, ми знаємо, як перетворювати знаки на папері чи на моніторі в симфонію? Ми сотні років передаємо досвід за допомогою слів, і в нас уже океан цього досвіду. Ну ж бо, давайте спробуємо видертися на вершечок хвилі! Давайте відчуємо, як під нашими ногами стугонить і вібрує глибина сенсів.
Читання нас приваблює і страшить. Це як серфінг: які ж вони красиві, ці хлопці та дівчата на різноколірних дошках, що на карколомній швидкості злітають по водних схилах. Ми відчуваємо спільний з ними дотик солоного вітру, вдихаємо те ж саме до прозорості свіже повітря, але стати самим на дошку — та це вже якось без нас. І коли бачимо поглинутих читанням чоловіка чи жінку, яким байдужі тиснява громадського транспорту чи вічна нервовість черги до дантиста, нас також охоплює тиха заздрість — бо вони не тут, а ми тут, серед звичних проблем, і явно марнуємо час. Ще якби вони не сміялися так щасливо! А що ж ми? Люди й справді поділяються на тих, хто постійно має при собі книжку, й тих, які ні.