А навіть якщо й трапляються в цьому яскравому світі порушення його карамельної логіки, наприклад, він не розуміє її, а вона не розуміє його, то ці недоліки теж за якийсь час мають зникнути. І для цього достатньо буде одного доброго слова чи навіть просто ковтка гарно завареної кави. Це затишний і привітний світ.
Дивовижно, але є люди, котрим і справді вдається все життя провести в таких умовах комфорт плюс чи навіть суперлюкс розширений. І ми раді за них. Проте світ загалом живе за іншими законами, і реальність виглядає інакше. Вона позначена численними протистояннями, прямими конфліктами, а то й постійною емоційною війною з представниками виду homo sapiens довкола (і добре, якщо лише емоційною). Ми не досягаємо своїх цілей, пасуємо можливості й зависаємо у про-крастинічній неефективності, якої годі позбутися. І страждаємо через це. Але, навіть страждаючи, рухаємося далі. Як же так вдається? Що дає нам на це сили?
Відповідь може видатися парадоксальною: нас рятує утопія. Так, утопія, тобто уявний ідеальний стан, який маячить перед нами десь попереду й до якого, як нам здається, цілком реально дістатися вже зараз. У найскрутніших обставинах людину рятує мрія. Проте і рутина повсякдення, яку теж складно витримати, її також потребує. А найбільш привабливою мрією для багатьох є, вочевидь, любов. Одна з фундаментальних цінностей: любити, можливо, готові не всі, але всі хочуть, щоб їх любили.
Пошуки взаємного кохання — це одна із найсильніших мотивацій в сучасному світі, поруч самоствердження через капітал — фінансовий, фізичний чи символічний. Тобто люди реа-лізуються, розвивають свій потенціал, пишучи музику, романи чи малярські полотна, ставлячи особисті рекорди на сноубор-ді чи серфі, або ж, навпаки, у спокійному снукері, починають успішні стартапи і засновують IT-імперії, або просто успішно торгують. Проте більшість, якщо не всіх, веде життям привабливий образ сім’ї, де все на місці — тато, мама, двійко дітей, заміський будиночок і кудлатий собака. І є сила, пурпуровий струм, що пронизує цей світ та штовхає його рухатись, — любов. Принаймні на старті свого дорослого життя ми в цьому впевнені.
Взаємне кохання в уяві більшості нероздільно пов’язане із сентиментальною ніжністю (і хюґе туди ж, звісно), а з іншого боку — із пристрасним сексом, щоб аж гори рухалися. І те, й інше цілком пасує нашій гедоністичній цивілізації, де всі прагнуть встигнути з максимумом вражень та насолод. Як писали в одній соціологічній книжці про подібні уявлення — he, who has most toys, when he dies, he wins. Тому взаємне кохання є для багатьох метою активного пошуку й часто домінує у баченні реального життєвого успіху. Тоді як його знайти?
Що єсть любов? Оця земна, якої всі довкола прагнуть? Звісно, будуть охочі все пояснювати гормональним балансом, тобто, врешті, хімічним складом конкретного організму, й тоді є шанси, що стан закоханості скоро навчаться провокувати, корегувати або усувати. У Середньовіччі теж у щось таке вірили й навіть краплі та настоянки відповідні пили.
З іншого боку, кохання не є ілюзією. Можливо, об’єктивні чинники його виникнення зловити за хвоста не вдасться, проте якось впливати на процеси довкола цього почуття цілком можна. Адже кохання настільки присутнє в нас, наскільки сильно ми про це фантазуємо. Тобто любов навряд чи хімія, це радше те, що називають феноменологією: в що ми повіримо, те одразу стає цілком реальним.
Отут і розгортається перед нами на повний спектр уявлення про роль літератури, яке багато хто з читачів насправді вважає основним. Романи вчать любити, поезія надихає на почуття. Коли не вистачає романтики в нашій реальності, ми легко входимо у реальність вигадану і переживаємо там любовні пригоди, наче вони трапилися з нами самими. Словом, література переконує нас в реальності кохання, а вслід за нею це не менш успішно робить кіно.
І є цілий сегмент романістики, жанр, що більше нічим, крім почуттів, не займається — це мелодрама, або ж любовний роман. Пригоди закоханих завжди були вдячним матеріалом для захоплення читачів. Ще від античних «Дафніса і Хлої» та «Золотого віслюка» усіх розважають дилеми та драми персонажів, що «втратили голову» від наймогутнішого з почуттів.
Лицарські романи Середньовіччя були сумішшю авантюрних та любовних пригод; бурлескні тексти Ренесансу вже змішували кумедні авантюри з не менш комічною еротикою; класицизм занепав, бо йому бракувало чуттєвого елементу, а всі сюжети закінчувалися перемогою обов’язку. Утім, вже в час Просвітництва, подібно до авантюрного роману, починається і роман мелодраматичний. Коли справжня любов перемагає все. І ми читаємо такі тексти, бо в це віримо. Чи хочемо вірити.