П’єса Старицького закінчується не так, як фільм 1961 року, до якого ми звикли: у автора-мораліста наприкінці з’являється поліцай, що забирає Голохвастова «в часть», проте ми ні секунди не сумніваємося — це ще не фінал. Так само, як не заставить нас прикінцевий епізод із «Золотого теляти» повірити у фіаско Бендера. Веселі авантюристи, для яких всі витівки минають безкарно; що може бути кращим за життя, яким ідеш легко?
Лондон Джерома — це столиця потужної та комфортної для британців імперії, якій ще кількадесят років розростатися. Київ Старицького — місто у розквіті своїх сил, якому ще майже 30 років до булгаківського мороку. Їхні персонажі сміються, і цей сміх ще не злий.
Натомість середина ХХ сторіччя була не тим часом, коли можна дозволити собі подібну розкіш. Після репресій, геноцидів та найстрашнішої в історії війни, після ядерних бомбардувань та винаходу водневої бомби потенційно смішні ситуації перетворюються на абсурд, а гумор просякає чорною барвою. Почитаймо повоєнних П’єро та Арлекіна, Бориса Віана та Курта Воннеґута, й ми це зримо побачимо. Беккет і Йонеско вже взагалі не сміються — їхні обличчя спотворила гірка маска сарказму.
Здавалося, що сміх назавжди став сумним, як у «Книзі сміху та забуття» Мілана Кундери. Або емігрував на далекі континенти, наприклад, в латиноамериканську прозу, в романи Ґабрі-еля Ґарсії Маркеса («Кохання під час холери»), Жоржі Амаду («Донна Флор та двоє її чоловіків»), або «Історії хронопів та фамів» Хуліо Кортасара. Утім, ні. Сучасний нам світ сміється рішуче над всім (хоч це й не означає, що сміх його лише злий). У сильних авторів, котрі усвідомлюють, що все складніше, ніж ми хочемо думати, як у Мішеля Уельбека в романі «Елементарні частинки», Віктора Пєлєвіна в «Generation P», Джуліана Барнса в «Англія, Англія», веселі пригоди героїв заміксовано зі серйозними темами, про які доводиться мислити. Це загалом відмінна риса сучасної постмодерної прози, але про неї значно далі. А поки нам не доводиться сумніватися — гумор дуже сприяє читабельності тексту; і це чудовий провідник крізь небезпечні прерії та пустелі життя.
Смерть, секс і сміх — три головні засоби розкрутки читацького зацікавлення. Авантюрний роман, де персонажі переходять низку небезпек, успішно перемагаючи недругів, мелодрама із численними любовними пригодами та переживаннями, гумористичні романи, що підкидають нам все нові й нові анекдоти, — легке читання, якого ми часто так потребуємо. Ці базові речі не ігнорують навіть визнані майстри, додаючи їх як гострий чи пікантний інгредієнт до своїх літературних шедеврів. Вони лежать в основі й більш насичених та пізніших жанрів: у основі вестерну — пригода, родинна сага — це мегамелодрама на 100500 сюжетних ліній, а гумор куди тільки не вторгається (згадаймо іронічне фентезі Террі Пратчета, наприклад). Працюючи на розвиток свого інтелекту та естетичного чуття, доповнюючи свій досвід складнішою літературою, ми ніколи не відмовимося від цих протонів успіху. Навіть якщо їх зіткнення обіцяє ще більші відкриття.
інтерлюдія: ФОРМУЛА СИЛЬНОГО ТЕКСТУ, АБО ТРОХИ МАТЕМАТИКИ
Ми любимо точність цифр. Продовжуємо вірити статистиці, що втілилася в інфографіку, бо сприймаємо числовий вимір як промовисте підтвердження факту. Навіть науки, які оперують цифрами, називаємо точними. У ХІХ сторіччі, коли ця логіка, як здавалося, остаточно перемогла, саму людину спробували підкорити числу — так постала соціологія, що у тогочасному своєму варіанті мала продукувати точне знання про суспільні процеси. Підтверджене цифрами, зрозуміло ж. Власне, тільки таке знання й визнавали науковим. Дарвінізм звів біологію до чіткої логіки природного відбору, марксизм пояснював історію економічними чинниками, що, звісно ж, можна прорахувати. Психоаналіз втис усе багатство людських асоціацій в межі кількох комплексів, а вже в першій третині ХХ сторіччя структуралізм запропонував будь-яку практику нашого життя бачити як модель, яка має цілком вимірювані параметри. Ну, справді ж, кожен літературний твір — це, перш за все, текст. А текст — це сукупність мовних одиниць. То хіба ж ми не можемо представити кількісно, скажімо, багатство словника того чи іншого автора, виявити найбільш повторювані звукові схеми, структуру побудови речень, яка домінує? Чи можлива тоді формула досконалого твору? Справжній структураліст сказав би: так.
І навіть після того, як ХХ сторіччя змішало гравцям усі карти, у тому числі й географічні, після всіх відкриттів новітньої фізики, які промовисто свідчать, що наші знання (скажімо, про будову атома) не є і вряд чи колись будуть точними, нам подобається ця числова логіка. Чому? Бо вона дає певність, якої ми всі так прагнемо. Що залишається тоді нам, захопленим читанням, що змагаються в кількості прочитаних за рік книг, визначають рейтинги літературних премій та фіксують наклади бестселерів? Хіба капітулювати? Куди подітися — надворі ж цифрова епоха.