У нас все точно, — говорив персонаж старого радянського мультфільму. То чи не варто нам трішки «оцифрувати» написане? Можливо, це додасть нам упевненості?
Насправді, ми, звісно ж, давно знаємо, що світом правлять випадковість та іронія. Що в серці найбезпечніших столиць найозброєніших країн з усією їхньою ефективною поліцією, всюдисущими спецслужбами та супергероями з найкращих коміксів може бути значно небезпечніше, ніж серед дикої африканської савани. Знаємо, що Чорнобиль мав найкращий на той час комп’ютер, а Фукусіма — дві системи захисту. Ми бачили, як банкрутують найнадійніші банки і як беззбройні й навіть веселі натовпи людей змітають з ландшафту своїх країн до зубів озброєні режими. Ми вже розуміємо, що навіть Старший брат не все бачить, проте віра в цифру залишається. Адже десь там далеко, на іншому континенті стоїть мегасуперкомп’ютер, якого харчують біґдатою наших лайків та селфі з мережі, й він точно здатен передбачати наші ходи, а відтак — керувати нами.
Геніальний Моцарт, який в 11 років за пару годин написав симфонію, пізніше уклав трактат «Як творити музику, кидаючи гральні кості». Бачите як: тут випадковість пропонує число, а вже число керує композицією. Якось так воно все і працює: не без інтуїції й не без точності. Звідкись у нас зринає сюжет, а далі вже справа нашої впертості та техніки. То, може, до наших інтуїтивних спроб додати крихту числових характеристик: чому один твір ми називаємо складнішим за інший?
Чотири фактори, на мою думку, можуть схарактеризувати цю складність; чотири елементи можуть бути у творі простішими, складнішими чи й зовсім складними. Це світоглядний вплив, який чинить текст, його сюжет, а також ще щось, що я називаю суперсюжетом, та його форма. Саме взаємодія цих факторів і виводить нас на один із п’яти рівнів складності, про які йшла мова вище. А це, зі свого боку, дає нам можливість точніше уявити параметри нашого читацького досвіду: відповісти на питання «де я?», яке так полюбляють туристичні довідники, й зрозуміти, до текстів якого рівня варто рухатися.
Світоглядний вплив — це зміни, які певний твір здатен здійснити у нашій особистості. Всі ми знаємо, що такі книжки є: прочитав — і став більше цінувати друзів чи ловити кожен момент свого життя (наївний вплив); або прочитав — і зрозумів, що насправді вибір людини обмежують не так зовнішні обставини,
скільки вона сама, з огляду на вже колись зроблені, попередні вибори (складніший). Коли ми мусимо перервати читання, щоб подумати — це беззаперечна ознака того, що книжка загрожує змінити наш світогляд.
Із сюжетом все зрозуміло. Історія може бути більш заплутаною, з більшою кількістю персонажів та оповідних ліній (про таку кажуть «хвацько закручений сюжет»). Звісно, складність не тотожна недбалості: якщо ми постійно втрачаємо нитку розповіді, а персонажі настільки схематично прописані, що нагадують одне одного, то ми маємо справу не зі складним, а просто з поганим сюжетом. І тоді що з такою книжкою? В огонь! Нагадую, слабкі й нудні книжки слід покидати без зайвого вагання. Утім, це не стосується книжок, до яких ми ще поки не доросли. Такі є у всіх, будьте певні.
Я зважуюсь запропонувати новий термін — суперсюжет — на позначення специфіки творів, що, як нам спершу здається, жодної цілісної історії не розповідають. Про що «Перетворення» Кафки? Ґреґор Замза прокидається огидною комахою, родичі його бридяться, він даремно намагається вийти з ними на контакт, потім помирає, але всім на це начхати. Теж мені історія. До чого вона? А до того, що несказаного там більше, ніж сказаного. І саме відчуття отієї недомовленості спонукає нас цю розповідь добудовувати. Складати усі шматочки докупи, інтерпретувати, мислити. Хтось шукатиме певного ключа, ко-ментаря, щоб зрозуміти, що ж сказано насправді. Але невідомо, чи такий ключ можна знайти. Цінність в іншому: такий текст працює як детонатор — короткий спалах, що розганяє реакцію нашої уяви. Коли ми потрапляємо на територію гіпотетичного, недомовленого, багатошарового — це і є суперсюжет. Сюжет сюжетів. Історія, що відсилає до маси інших історій. Ми думаємо, що читаємо Джойсового «Улісса»? О ні, ми ніколи не читаємо тільки його. Водночас перед нами і Гомер, і Шекспір, і сучасні Джойсу романи, і проповіді єзуїтських отців, і вчені розвідки про історію Ірландії. Все в одному — ось формула суперсюжету. І хай не кажуть, що ці тексти ні про що. Це цілі фабрики історій.