Щойно від 60-х років ХХ сторіччя стали чутні голоси на захист популярних жанрів. Й не лише в літературі. Але це вже був світ після «Бітлз», Воргола, Гічкока та мегауспіху романів «У дорозі» Джека Керуака, «Хрещений батько» Маріо П’юзо чи «Колекціонер» Джона Фаулза.
Десь тоді почали розуміти, що масові жанри не просто експлуатують інтерес публіки до «жовтих» тем та інших непристойностей, а певною мірою здатні компенсувати чи й гасити деструктивні імпульси з глибин нашого єства. І оскільки несвідоме є у всіх (упродовж ХХ сторіччя психоаналіз переміг остаточно), то всім потрібен цей харч, якими б примітивними не здавалися ми комусь, коли сіпаємося в рок-н-ролі (що особливо жахало Адорно) чи регочемо з тупуватих жартів стенд-ап коміків.
Всі тексти другого рівня, що про них йдеться у цьому розділі, мають справу з невідомим — таємницями, які буденним розумом осягнути важко. Які табу. На яких знак «заборонено». Це робить їх глибшими за прості ланцюжки пригод, авантюрних, любовних чи кумедних, а їхнє читання — складнішим. Їхні страхи залишаються жити всередині нас навіть після згасання сюжету, й добре, якщо ми навчилися давати собі з ними раду. У 1818 році Мері Шеллі публікує роман «Франкенштейн, або Сучасний Прометей»; вона породжує не лише історію про амбітного вченого та його жахливе творіння, але й викликає з дитячих споминів та страхів цілого континенту фантазію про загрозу, що проявиться не в якомусь закинутому будинку чи таємному закапелку лісу, — ні, монстр прийде за нами туди, де ми є. Майже одночасно Ернст Теодор Амадей Гофман запустить в нашу уяву цілу серію таких насправді добре знайомих нам потвор — і Людину Піску, і Цахеса-Цинобера, і Двійника-Доппельґенґера. У літератури є танатичний полюс, і читати подібні тексти вже не так просто, як бадьорі авантюри Дюма. Хтозна, можливо, страх маскує наближення до істини?
1. Едґар По і простір смерті
Мені завжди здавалося, що Едґар По пише про жах просто, щоб показати жах. У нього немає ні релігійної спонуки середньовічних християнських проповідників, які лякали паству пеклом, аби навернути її до спасіння, ні просвітницької мотивації пізніших століть (як-от застерегти, чим можуть обернутися непродумані експерименти божевільних професорів), немає також і тіні комерційного бажання злякати читача, щоб заплатив знову і трусився над наступною книжкою. Він просто бачить жах. Так трапилось, що його свідомість — майже суцільний жах. І По пише те, що бачить.
Едґар По є одним із перших американських письменників. До нього в США хіба Фенімор Купер, Вашинґтон Ірвінґ та Натаніель Готорн, хоча й вони не набагато старші — добра література в Штатах починається тільки у 20-х роках ХІХ сторіччя. Тому ґрунтом для По, як і, скажімо, для Ірвінґа («Ріп Ван Вінкль», «Таємниця Сонної улоговини»), стає британська готична проза другої половини XVIII сторіччя. Це щодо літературної традиції. Але власна свідомість (й несвідоме) диктували йому, вочевидь, куди більш лячні образи.
Едґар не пам’ятав своїх справжніх батьків — з 1810-го, коли хлопцю виповнився 1 рік, його виховував багатий дядько, який пізніше зрікся небожа через скандальну поведінку. Біографи сходяться на тому, що страх бути покинутим По відчував повсякчас, й саме цей страх був, швидше за все, причиною його алкоголізму. Він гостро переживав утрати друзів та родичів (наприклад, смерть названої матері), й вважають, що найсерйозніший удар його психічному стану завдала у 1842 році смерть Вірджинії Клем, 22-річної дружини письменника. Щодо неї По також мав значний комплекс, оскільки Вірджи-нія була його двоюрідною сестрою й одружилися вони, коли їй щойно виповнилося 13 (недаремно Набоков зараховує Вірджинію до легендарних німфеток). Попри те, що дівчина померла від сухот, По був схильний звинувачувати у трагедії себе. Для нього вона значила стільки ж, скільки Лаура для Петрарки — ідеальна жінка, мертва жінка.
У своєму есе «Поетичний принцип» Едґар Аллан обґрунтовує романтичний метод письма: найпоетичнішим сюжетом є смерть красивої молодої дівчини. Або спогад про її смерть, як у його найбільш відомому вірші «Ворон». Комплекс вини після смерті Вірджинії, помножений на спеку алкогольних марень, безкомпромісно вів По до смерті (найвірогідніше, менінгіт), але так само обернувся потужним творчим імпульсом. Саме після фатального 1842 року він пише найкращі свої поезії («Ленор», «Ворон», «Улялюм», «Анабель Лі») та макабрич-ні оповідання («Прірва та маятник», «Маска червоної смерті», «Овальний портрет», «Факти у справі М. Вальдемара»). У той же час з’являються й перші — взагалі перші в літературній історії — детективні оповідання «Убивство на вулиці Морґ», «Таємниця Марі Роже», «Викрадений лист» і «Золотий жук». Страх, смерть і провина керують свідомістю Едґара; він вглядається в них, доки вони не починають проступати у його текстах.