Порятувати нас читанням мали б змалечку. Дати нам із собою в життєву мандрівку отой особистий кишеньковий «Луна-парк», портативний розважальний комплекс, де атракціони не лише перехоплюють подих, але й загострюють чуття та додають енергії. А школа повинна була нас навчити читати глибоко, розуміти більше й не тратити при цьому захоплення. Але тут, як з англійською — в окремих школах її таки можна вивчити.
Мені видається вкрай несправедливим, що хтось відкриває книжку Кафки й за кілька хвилин після занурення в неї відчуває нестримний захват на рівні оргазму, а іншим залишається хіба простий оргазм — фізіологічний. І хоч океанічного масштабу письменники даються не зразу, шансів зловити хвилю тут значно більше, ніж у серфінгу. Просто в читанні кожен може знайти хвилю власну.
А ще в нас маса упереджень і комплексів щодо читання: Це для ботанів! Про справжнє життя там немає! На дурниці шкода часу. Ніж тратити гроші на книжки, краще купити новий ґаджет. Нарешті, хіба переживання від екстремальної мандрівки не яскравіші? Хіба реальність RPG-шутера не динаміч-ніша? З упередженнями розберемося у розділі І «Радість під рукою: зауваги до теорії читання». Там само пошукаємо відповідь на головне питання просунутих читачів, тих, кому не треба пояснювати «нащо» — натомість важить «коли?».
Якби я не бажав собі зайвої напруги, але хотів би, поруч задоволення від вина-віскі, кави, швидкісної їзди чи парусного спорту, мати під рукою ще один вид інтелігентної втіхи, то покинув би читати цю книжку після розділу ІІ «Ковтнути Дюма: легке читання». Там про авантюрні історії, про мелодрами та гумористичні тексти. Ну, можливо, після розділу ІІІ: «Мама Франкенштейна: складне читання», де про жахи, детективи, наукову фантастику й фентезі. Буде трохи про письменників, котрих обійти в читацькому марафоні не вийде, з яких варто почати, хоча для більшості вони вже давно в минулому: Дюма, По, Толкін, Лем, Конан Дойл. Можливо, до них варто ще раз повернутися? Розділ ІV «Битва з Рембø: важке читання» написано для готових перейти Сахару. Діккенс, Золя, Бодлер, Аполлінер — це вже для витривалих.
У розділі V «Як зрозуміти Кафку? Надважке читання» ми досягнемо меж нашої писемної цивілізації. Звідти видно глибини стратосфери, там розкриваються таємниці Стоунгенджа і Те-ночтітлану, а злий сарказм, у кого такий був, має поступитися життєдайній силі іронії. Пруст і Джойс нам в поміч! І, нарешті, розділ VІ «Від вдумливого читання до creative reading», він для потенційних письменників та письменниць, подібно до моєї попередньої книжки «Як писали класики». Там розказано, як читати з такою інтенсивністю, що потім неможливо буде не почати писати.
Найнебезпечніше наприкінці — додаток «Завдання на 20 років: 200+ сильних книг». Це, як і в усіх інших випадках та твердженнях, не лише мій погляд — синтез поглядів тих, хто переймався творенням канону: Жорж Батай, Гарольд Блум, Франсуа Лансон, Володимир Набоков, Дмитро Чижевський. Список «для обов’язкового читання» міг би бути зовсім іншим, проте значно важливіше, що, лише з’явившись, він вже проблема для всіх нас, це просто прямий виклик: Невже. Ми. Ще не читали. Оцих. Найпотужніших. Книг?
Я також ще не прочитав усі ці 200+ книг. Ще не всі, ще не повністю. Але певен, що прочитати їх не стільки потрібно, скільки вартісно і радісно. Давайте тоді читати разом. Давайте обговорювати прочитане і тішитися осягнутому — а хоч би й наодинці. Найбільша привабливість і колосальна правда читання в тому, що як лиш воно почнеться, нам насправді більше ніхто не потрібен. Бо ми вже, тут і зараз, маємо співрозмовників і слухаємо історії, які, якщо тільки ми достатньо уважні, стають все цікавішими.
А потім нам одразу стануть потрібні всі — друзі, родичі, кохані, уважні аудиторії й засоби масової інформації. Бо ми хочемо поділитися сюжетами. І в нас навіть нема особливого вибору: адже флот і дракони вже перетнули Вузьке море й рухаються до Королівської гавані, бо Розенкранц і Ґільденстерн говорять навіть мертвими, а Шерлока неможливо, ну просто неможливо знищити. І ще він знає все. Шерлок, Пуаро і міс Марпл, напевне, єдині, хто знають все. Читання — це наш тип самотньої медитації, що потім обертається неймовірним імпульсом, жагою до спілкування. Час починати книжку, але я ще досі не знаю, чи не було би безпечніше й, головне, цікавіше — замість писати — заховатися десь із черговим томиком Пруста або Маркеса. І тоді нехай увесь світ зникне.