Французький теоретик Моріс Бланшо у праці «Простір літератури» взагалі вважає смерть найглобальнішою темою письменства. Чим ближчим є художній текст (читаймо — і полотно, і пісня, і фільм) до переживань, пов’язаних зі смертю, тим потужнішим буде його вплив на читача. По завжди пише про смерть. Ні про що інше, за окремими винятками (як-от у «Викраденому листі», де фігурує тільки шантаж). А оскільки він ще й має потужну фантазію та уміє писати (в сенсі доброго стилю), то його тексти не загубилися в плині літературної історії, а продовжують діяти на своїх читачів.
Хоча це всього лише готична фантастика та детективні сюжети, їх ніхто не зважиться зарахувати до масової літератури, затаврувати як «чтиво», що не має глибини та лячних прозрінь. По якраз прозирає всередину людської психіки, причому так ефективно, що й досі нотатки його макабричних мандрівок не втрачають сили. Як ми читаємо новели та оповідання По? Нас тримає в напрузі ситуація, в яку потрапили персонажі, декорації стають все більш похмурими, а знаки — все більш зловісними. І от у фіналі, коли читання і чекання сягають піку, з-за лаштунків інтер’єру з’являється найжахливіша постать… Ми зазнаємо емоційного струсу й відкладаємо книжку. В нашій голові у божевільному темпі обертаються коліщата уяви, скачуть тривожні óбрази, думки змішуються в суцільний хаос. По бере нас за руку й веде крізь терени, повні пітьми та жаху. Нам елементарно страшно відкривати книжку знову, але ми робимо це й читаємо далі, щоб вже остаточно забути про сон. Це розбуджене автором багатство наших асоціацій і приховуваних раніше від самих себе особистих примар заполонює нас і ускладнює нам читання. По, як і його сучасник Микола Гоголь (обоє народилися у 1809 році), закидає читача вглиб таких нестерпних і, водночас, таких принадних страхіть. Давньогрецька трагедія? Література жаху — це і є наша сучасна давньогрецька трагедія. І коли похмура постать скидає нарешті маску, ми переживаємо стовідсоткової міцності справжній античний катарсис.
Заздрісники довкола По подбали, щоб у пам’яті сучасників письменник, після своєї смерті у 1849 році, залишився наркоманом, алкоголіком та невдахою. Не те, щоб він не давав приводів: в університеті мав купу картярських боргів, які довелося гасити дядькові, у військовій академії дебоширив (так, два роки Едґар Аллан, бажаючи дисциплінувати себе, провів у Вест-Пойнті), з журналів, де потім працював, його погрожували звільнити, а один раз таки звільнили за пияцтво. Плюс роман з одруженою жінкою після смерті його дружини, який він й не думав приховувати, через що перед ним зачинилися двері всіх літературних салонів Нью-Йорка та Бостона. Скандалістом — так, проте невдахою По не був (наркоманом, до речі, теж). Утім, зусилля обмовників не минули марно: пуританська, добропорядна Америка майже на сторіччя забула одного з кращих своїх письменників. Натомість доволі швидко про нього дізналася Європа.
Найбільшим континентальним фаном Едґара По став не менш скандальний і не менш алкогольно залежний (та ще й таки наркоман — гашиш, опій) відомий французький декадент і поет-символіст Шарль Бодлер. Він відкрив для себе творчість американського автора наприкінці 1840-х (коли По вже 30+, а Бодлеру ще немає 25), перекладав його, писав про нього і, врешті, намагався наслідувати. Звісно, родоначальнику «проклятих поетів» імпонував якраз похмурий, безнадійно інтоксикований спиртом та зневірою поет, що вглядається в жах небуття. Де проза має час поступово нарощувати напругу, поезія говорить концентровано, одномоментно. Це найкорот-ший шлях до осяянь, в яких не знати — чи надія, чи розпач. Поет шукає таких осяянь навіть у буденних речах, що зненацька можуть розкрити свою сутність як глибокі символи.
Бодлер сприйняв насамперед поезію По. Сприйняв як послання, як вказівку, що варто шукати далі — розгадувати, розкодо-вувати світ. Подібно думали вже після його знаменитої збірки «Квіти зла» (1857), захопившись її ідеями, Поль Верлен і Артюр Рембо, Стефан Малларме, Еміль Верхарн і Райнер Марія Рільке (окреме задоволення написати це ім’я повністю). Символізм, моду на який спровокував Бодлер, втілився в багатьох літературах. Коли львів’янин Петро Карманський через сто років після Едґара По друкує збірки «З теки самогубця» (1899) та «Пливем по морю тьми» (1909), в його поезії теж чути відгомони обох великих попередників. А через сто років після Бодлерових «Квітів зла» поет з Чернівців Пауль Целан видає в Парижі збірку «Мак і пам’ять» (1952) з відомим віршем «Фуга смерті». А через рік після самогубства Целана, у 1971-у, Василь Стус пише збірку «Веселий цвинтар». Це поезія жаху, що шукає вихід крізь жах. І це окрема могутня традиція.