Проте потім була війна, коли знавець мов і давніх рун Джон Рональд міг стати дешифрувальником, як батько першого комп’ютера Алан Тюрінг, проте не став або ми не знаємо, чи таки став насправді. Виглядає, що в тій війні всі британські лінгвісти займалися шифрами, а літератори вели радіопропа-ганду або шпигували. Й тільки Агата Крісті знову, як і в Першу світову, пішла працювати в госпіталь. Війна спонукала (як, на жаль, спонукає вона завжди) усіх творчих стати однозначно корисними. Адже для творчості потрібна свобода, й тому, коли вона під загрозою, оповідання мусять стати бойовими радіоп’єсами, а вірші — римованими прокламаціями. І що б хто не казав, але повоєнні фентезійні демарші Льюїса та Тол-кіна таки були спробами знайти певність у світі, який її майже втратив. Освітити його вірою. За помахом палички — LUMOS!
Свій шедевр — трилогію «Володар перснів» — Толкін так і пише: одним ривком, упродовж 1954-1955 років, коли добропорядне фентезі Льюїса уже також широко відоме. Утім, багато хто цінував «Гобіта» і чекав продовження. І воно з’явилося. А далі міфологія Толкіна почала обганяти в популярності прозорі алегорії Льюїса. Чому «Нарнію» не друкували в СРСР? Християнські алюзії там надто близько до поверхні й легко прочитуються. Тому no way. Значно цікавіше поміркувати, чому все ж автор «Володаря перснів» переміг і продовжує перемагати свого доброго друга. Все просто: у Толкіна літературні механізми краще працюють — фантазії більше, персонажі складніші й етично неоднозначні, сюжети загрозливіші. Врешті, це вам не казковий світ, у який треба лізти крізь шафу, і не сага про дорослішання дітей, яку все одно зарахують до дитячої літератури, поруч «Мандрів Гуллівера» та «Аліси в Країні див», нехай навіть ці книги будуть в сто тисяч разів інте-лектуальнішими й парадоксальнішими за просту чарівну казку. Космос Толкінового Середзем’я самодостатній, він не існує поруч справжнього світу людей; він сам є справжнім. І люди там лише одна із численних рас. Ми сприймаємо його фентезі значно менш фантастично, власне, добре фентезі назавжди втрачає казковість — у нього можна повірити.
Середзем’я — це не вигадана країна, куди можна зайти і якось звідти вийти. Трилогію Толкіна дійсно сприймаємо, наче давній епос — легенду про те, що насправді колись трапилося. Вже не казковість, самодостатність уявного світу і робить фентезійний текст сильним. Це бачимо у «Чарівнику Земно-мор’я» Урсули Ле Гуїн, «Хроніках Амбера» Роджера Желяз-ни, «Пісні льоду та полум’я» Джорджа Мартіна, «Відьмаку»
Анджея Сапковського, «Американських богах» Ніла Ґеймана та «Темній вежі» Стівена Кінґа. (Так, і «Гаррі Поттер» сюди, звісно, теж: адже магам таки доводиться жити між цих нудних маґлів!)
Добре зроблене фентезі розгортає перед нами уявний світ, який, як ми готові повірити, колись існував чи ще буде існувати (тут воно насправді впритул підходить до наукової фантастики, хоч і не стає нею). Цей світ жорстокіший за наш і небезпечніший за наш — тому нам там так цікаво. Але пронизують його магічні сили, які обіцяють заступництво, які дарують упевненість, — тому нам там так, врешті, спокійно. Захоплені читачі фентезі, справжні фани жанру, поглинаючи черговий текст саги або нову серію наступного сезону (уявні світи великі — автори не спиняються), відчувають справжнє благоговіння і проживають майже релігійний екстаз. Звичайно, воно складне, це читання, — це могутній емоційний удар і випробування тривкості нашої реальності красою, досконалістю й багатома-ніттям світів, що вже перестали бути уявними. Як і для чого читати фентезі? Візьміться, коли люди навколо дратують. Бо ніщо так не повертає віру в людину, як добряча історія про ельфійських найманців або безпросвітно жорстоких орків. З іншого боку, навіть вампіри бувають людяні та красиві — і ми це добре знаємо.
3. Чим лякає Лем? Фантастичні об’єкти ближчі, ніж нам здається
Там, де література впритул наближається до жаху, вона пропонує і варіанти заступництва та подолання жахливого. Ні, ну зрозуміло, що в класичному хоррорі, коли наприкінці загинуть всі й жорстокий автор чи авторка не врятують навіть закоханих, особисто ми, читачі, зможемо заспокоїти себе, лише відклавши прочитану книжку, — це не про нас! У нас тут сонце, літо і блендер міксує цитрусові з полуницею. Умовність книжки гарантує повернення у наш світ, де не все так страшно. Відчуваємо полегшу. Подібно і після антиутопій чи похмурих фантазій кіберпанку. Але фентезі, сай-фай (science fiction — наукова фантастика), детектив обіцяють нам звільнення та надію одразу — ще в межах самого сюжету.