Троє провідних американських фантастів того ж часу, середини ХХ сторіччя, пишуть трохи жорсткіше. Роберт Хайнлайн відомий космічно-імперіалістичним романом «Зоряний десант» (1959), Артур Кларк ставить серйозні екзистенціалістські питання (відповідальність, самотність, мета) в циклі «Космічна одіссея» (1968-1997) плюс Айзек Азімов, що чи не вперше міркує про можливість машинної свідомості в «Я, робот» (1951). Проте всі вони все ще доволі оптимістичні щодо можливостей людини — достатньо згадати відомі три закони робототехніки від Азімова: робот не зашкодить людині й захищатиме її; робот виконуватиме накази людини, якщо це не суперечить першому закону; робот буде дбати про себе, якщо це не суперечить першим двом законам. Послідовний гуманізм: найбільш титулована повість Азімова «Двохсотлітня людина» (1976) розповідає про безкомпромісну боротьбу робота за право бути визнаним людською істотою.
Щоправда, не всі такі оптимісти (якраз від цього моменту, від середини 60-х, бере свій початок своєрідна «темна фантастика», яка до людини скептична або не вірить в неї взагалі). Злам помітно вже у «Марсіанських хроніках» (1951) Рея Бредбері, де ще питання, хто більш жорстокий — земляни чи марсіани. Тоді ж люди починають потроху програвати штучним істотам, як в романі Філіпа К. Діка «Чи мріють андроїди про електроовець?» (1968).
Проте найбільший прорив у напрямку осягнення людської безпомічності в космічних масштабах робить Станіслав Лем (так і хочеться сказати — найбільш потужний український фантаст, бо ж народився Лем у Львові).
Він багато написав. Півтора десятка романів, збірки оповідань «Казки роботів» та «Кіберіада», цикли історій про космічні мандрівки Йони Тихого, три книжки рецензій на уявні книги — у всіх багато кумедного, гуманістичного, як те й належить автору некосмічної нації, яка хіба з гумором здатна ставитися до високих успіхів сусідів. Взагалі, подібні історії, включно з текстами американських та радянських космо-оптимістів, варто б поставити на один рівень із простішими авантюрними історіями, про які мова була у попередньому розділі: людина йде вперед, людина перемагає, людина під-корює космос. Самі розуміємо: 50-60-ті були часом віри у зоряне майбутнє людства.
Проте зненацька Лем пише щось кардинально відмінне від своїх звичних проблематики та стилістики і створює чи не найбільший шедевр світової космічної фантастики — Лем пише «Соляріс».
У цій книжці, що знаково з’являється у 1961-у, році першого польоту людини в космос, Лем робить серію безпрецедентних у своїй жорстокості та тверезості відкриттів: у космосі на нас ніхто не чекає; якщо ми там зустрінемо розумних істот, то вряд чи порозуміємось із ними; нарешті, пройде дуже-дуже багато часу, а людство ще майже нічого не досягне. Як так? Адже згідно з хроніками Бредбері ми мали висадитися на Марс ще у 1999-у й до 2002-го планета вже мала бути повністю колонізованою! Зараз 2018 рік, а ми все ще намагаємся (й не аж так успішно), аби до Червоної планети долетів хіба манекен в автомобілі.
От відтоді, від Лемового «Соляріса», вже варто починати боятися. Якщо уявляти собі, що існує космічна готика, то «Со-ляріс» її перший роман. І діє він на читача так само готично: ось космос, ось смерть, і втечі від них не буде.
Розрив цього роману з традиційною науковою фантастикою ще більший, бо зміщені чи й знищені наші звичні орієнтири оцінки, з оптимізмом та песимізмом включно. Соляріс — жива планета, розумна, але незрозуміла істота, яка, схоже, й не намагається вийти із землянами на контакт, а просто реагує на подразники. І жах не в тому, що люди не можуть дешифрувати її сигнали, а в тому, що сигнали людей і самі люди їй анітрохи не потрібні. Всесвіт може обійтися без нас. І там не помітять нашої відсутності.
Чи все, насправді, не так? Ось він — горизонт для додаткових інтерпретацій, що і робить подібні тексти читанням складнішим за прості ланцюжки авантюр. Адже Тарковський прочитав Лема зовсім інакше: наголошують, що режисер, наперекір волі автора, кличе людство повернутися від зірок додому — на Землю. Утім, мені здається, планета Земля, як її зображено у фільмі, постає не більш затишною і навіть не менш небезпечною за Соляріс.