Словом, у доброму детективі читачі відчувають себе майже на верхівці інтелектуальної піраміди. Отже, несвідоме погодували, розум свій побавили — знову ж, бінґо! Складніші тексти більше апелюватимуть до мислення, залучатимуть не так емоції, як інтелект. До того ж, значно більшою мірою в них важитиме головний тотем художньої літератури як красного письменства — довершеність фрази, майстерність мови, тобто стиль.
інтерлюдія: СТИЛІ, СТИЛІСТИ, СТИЛЯГИ
Коли кажуть «яка вона стильна», то мають на увазі, що з одягом, зачіскою, макіяжем дівчини все окей. Головне тут цілісність образу та відсутність зайвого. Стиль — це сукупність правильно підібраних елементів. Чого б це не стосувалося — моди, музики, інтер’єру чи літератури.
У літературі стиль — це мова. Про авторів кажуть, що у них хороший стиль, коли читаємо, не перечіпаючись через неоковирні мовні звороти, лексика багата, а речення майстерно побудовані. Ми знаємо це на прикладі усної оповіді: хтось розказуватиме довго, із заминками, вставлятиме багато зайвих слів й наприкінці обов’язково зіпсує фінал, не змігши вкласти його в одну-дві ефектні фрази (добре розказані анекдоти викликають сміх останнім реченням, що діє, як відпущена пружина — гостро і влучно). У добре написаному літературному тексті такий ефект повинне викликати кожне речення. І жодне слово не має видаватися лишнім.
Власне, багато критиків та теоретиків літератури вважають досконалість стилю, тобто мовну майстерність, визначальною рисою сильного тексту: він буквально може бути «ні про що», не розказувати цілісної історії, не мати продуманої композиції та динаміки, бути населеним схематичними і неяскравими персонажами — доладно написаному тексту пробачать все. Топ авторів будь-якої національної літератури формують абсолютні майстри мови. Ми можемо нервово сіпатися від згадки про Не-чуя-Левицького з його кантрі-сюжетами, але заперечити стилістичну могутність цього автора неможливо. Гарно виглядати в тексті й на коктейльній вечірці — це одне й те саме. Вдягнеш кросівки з ядучо-зеленими шнурівками під костюм, й від тебе сахатимуться. «Нє тот цвєт, і уже проіграл, — казав Голохвастов, — нє тот парад на ліце».
Недолугі речення — це ті ж базарні кросівки, а зайві слова — кислотні шнурівки, що кітчево перев’язують тканину тексту. Критики такого не пробачають, читачі з досвідом, загалом, теж. Й тут мова навіть не про те, що якісь слова погані у принципі: вони просто можуть не пасувати конкретному тексту чи ситуації. Ми ж навіть зі своєю бабусею спілкуємося інакше, ніж з однолітками, ні?
У живописі художник використовує певний набір відмінних кольором та фактурою фарб, і його рішення, які, власне, брати, залежить і від сюжету картини, і від особистих уявлень про мистецтво. Уже згаданий Пікассо мав у своїй творчій біографії «блакитний» та «рожевий» періоди, а далі вже важили не кольори, а форми — так почався кубізм. Крізь зміну стилів проступає зміна переконань про сутність і перспективу мистецтва. Мовні палітри авторів також відрізняються: комусь подобається лаконічний монохром, а хтось прагне застосувати всі 16 мільйонів кольорів. Особистий стиль автора може бути виражений більш чи менш яскраво. Проте назагал навіть всуціль індивідуальну стилістику можна співвіднести із глобальними установками використання мови, що на глибшому рівні залежать від загальних уявлень про літературу та її художність, тобто красу або ефектність. Кожен автор чи авторка знають, що для них означає написати добре, навіть якщо вони не можуть цього толком пояснити.
Аналізувати стиль автора — це у підсумку спробувати пояснити його погляди на мистецтво. Інколи автор оголошує себе прихильником певного стилю в літературі, проте застосовує зовсім інші мовну палітру та світоглядні установки. Це не катастрофа; справжня біда, коли він не вміє доладно змішувати словесні барви.
Упродовж літературної історії змінилося багато стилів. Одні безкомпромісно загинули, інші зникали та поверталися, ще інші залишаються впливовими й досі. Скажімо, сентименталізм з нами від другої половини XVIII сторіччя: на світоглядному рівні він передбачає панування емоцій, манірні сюжети зі щасливим закінченням, а на мовному — відповідну делікатну лексику. Одне вульгарне слово — і тканину тексту зіпсовано. Налаштовані на витончену мову читачі просторікування не пробачать.
У літературі того часу набуває поширення й готичний стиль (його початки, насправді, ще у Середньовіччі). Якщо я навіть метафорично скажу, що це має бути «темна», «похмурого відтінку» лексика, ви все одно мене зрозумієте. Жодних рожевих зайчиків — тільки вампіри, тільки хардкор. Романтизм, що розвивається з кінця того ж XVIII сторіччя, дещо зміщує акценти; він наче поглинає готику, робить її одним зі своїх компонентів (Гофман, Гоголь, По — романтики), проте домінанта в іншому: це терен «високої» лексики, не розчуленої, як у сентименталізмі, а урочистої, піднесеної. В романтичні моменти нашого життя, наприклад, коли освідчуються в коханні, ніхто аж ніяк не чекає, що обранець чи обраниця почнуть фразу з «чуєш, чік-са…». Це зразу і тролінг, і фейспалм, і вічний бан.