I. Радість під рукою: зауваги до теорії читання
1. Розумним бути зараз модно
Відомий фотосюжет заполонив інстаграм та інші соціальні мережі: на передньому плані її (як правило, її) тендітні руки (або ноги), зліва кава, а справа — книжка. Все це фотошопиться і залайкується сотнями прихильників та прихильниць. Два в одному: автопортрет та натюрморт нашого часу. Але ж, о радість, там в кадрі таки книжка! Проте так було далеко не завжди. Чи багато є фото з книжкою підлітків з 90-х, коли набули поширення цифрові технології й фотографувати стали буквально всі? А з радянського часу є такі «портрети з книгою» в приватних фотоальбомах? Піонерські стінгазети та пропагандистські плакати із серії «Хочу всё знать!» не рахуємо. Ні, не було. То чому ж тепер фотографуватися з книжкою модно? Можливо, у тренд входить саме читання? Щось трапилося?
80-ті роки минулого сторіччя були дуже схожими на пізню античність. Все, як в часи занепаду Римської імперії: цезар уже майже не має влади, він кумедний, коли промовляє перед народом, але водночас маразматично небезпечний: перемкне йому в голові — й вже вірні легіонери вантажаться на кораблі, а потім палять містечка в якійсь далекій східній провінції. В економіці дикий занепад, у культурі теж — Овідій давно зітлів на засланні, а після нього такі поети, що їхніх імен уже за кіль-кадесят років ніхто не знатиме. По суті, з культури тільки олімпійські ігри. У минулому й романтика далеких завойовницьких походів, і похмурі часи Нерона. Столиця та провінція загрузли в безнадійній корупції та стагнації — саме час розвалюватися і звільняти місце для нових континентальних утворень.
Пізня радянська епоха поволі й підступно знецінювала знання. Бо наскільки точними є точні науки, якщо у фіналі Чорнобиль — і нікого навіть не повідомляють про рівень справжньої небезпеки? Бо що важать цифри всіх планових відділів разом зі статистикою, якщо довкола суцільний дефіцит і не вистачає навіть елементарного? Не встигли, не завезли. Пощо, врешті, читати історичні романи, психологічні повісті та навіть сюжети про закордонні мандрівки, якщо всі вони — майже суцільна брехня, ще й пересіяна на прискіпливому ситі цензури? Ти відмінник і отримав золоту медаль? Прекрасно! Та якщо ти не маєш потрібних зв’язків, блату, то можеш опинитися настільки далеко, наскільки сягає радянська географія.
Чим далі занепадала та країна, тим більше вимальовувалася сумна антипросвітницька максима: знання — ніщо. Зв’язки, лояльність, вірність нехай вже скомпрометованим, але чинним партійним ідеалам — ось що давало статус і було реальною цінністю. Утім, система все ж передбачала присутність у своєму тілі знавців, фахівців, професіоналів своєї справи, проте їхнє слово важило менше, ніж позиція лояльних, — інакше б система так просто не розвалилася.
Таке знецінення, зі свого боку, було наслідком ще давніших часів сталінської диктатури, коли надто розумні ризикували опинитися в тюремних казематах. Знання строго контролювали, залишаючи загалу хіба сповнену награним оптимізмом культуру парадів та офіційно санкціонованої творчості. Найбільш талановиті автори літератури радянського часу — або мертві, або емігранти. Це не Райх, де книги палили, але список забороненого нам собі навіть важко тепер уявити: якби я писав тоді, то Бодлер, Пруст, Кафка, Джойс просто не могли б з’явитися в цій книжці. Головним культурним гаслом часу було майже орвеллівське: читай, що кажуть, думай, як усі.
Словом, після провалу блискучих 20-х і по 80-ті знання цінували все менше. Проте й це ще була не межа. Далі грянули 90-ті, наше Середньовіччя, і потреба в знанні майже обнули-лася. На той час я вже викладав у школі й добре пам’ятаю, чим були повні мізки тогочасних учнів: суха та гола прагматика — гроші вирішують. «Кому потрібна ваша література?» — заявляли мені на уроках. Який практичний сенс читати Шекспіра й читати взагалі? Як і в Середньовіччі, культура сполохано забилася в закапелки монастирів та університетів.
Наклади книг у 90-х впали до продуктивності середньовічного переписувача: 300-500 примірників. Майже всі книгарні збанкрутували й зачинилися. Відомих авторів хіба 5. Літературних премій майже 2. Температура наукового життя наближається до позначки 0. А, так, і нема інстаграму. Нема фейсбуку, ютюбу, нема планшетів, смартфонів, ноутбуків, ін-тернет — погодинно у переповнених комп’ютерних клубах і він дуже-дуже-дуууже повільний.