Реалістичне письмо якраз цілковито інше. Читач такого тексту повинен піти з враженням, що в житті все саме так, як показав автор. Ви пишете про підлітків? А як спілкуються підлітки? Літературною? Чи сленгом? А лікарі або айтішники? Хіба в них не іншомовні терміни через слово? Оскільки реалісти прагнуть точності зображення, то вона має проявитися і в особливостях мови персонажів, і в досконалості описів, що з огляду на це стають розлогими та ускладненими. І навпаки: авангардизм, який прагне шокувати читача всіма доступними засобами, буде ламати мову, спотворюючи структуру речень, зумисно перекручуючи слова чи граючи на кожному кроці химерними новотворами. І так, так, аби нас остаточно вразити, авангардні письменники застосують цю ядерну бомбу — вдарять нецензурною лексикою, щоб у читачів аж зайчики в очах застрибали від обурення. Реаліст це також може, але коли виправдано, коли в нього свої емоції висловлюють, скажімо, роботяги на будівництві чи чиновники в радянських держустановах. Авангардисту, натомість, просто… по кайфу. Головне, щоб ми книжкою кинули, зелені від роздратування. Отоді йому свято — допік, дістав. Врешті, й тут нецензурщина необов’язкова, але от у романтиків її точно не буде. Не мало би бути.
Модернізм — це реалізм, який втратив свою прозорість та логіку. Світоглядно автори-модерністи більше не вірять, що дійсність можна описати за допомогою простих слів і правильних речень. Тому їхня мова може виглядати дивно, зайве ускладнено, а цілком стравні внутрішні монологи персонажів заступає хаотичний та химерний потік свідомості, що, вочевидь, і є головною рисою модерністського стилю. Постмодернізм стилістично не надто відрізняється; тут хіба більшає двозначностей, і традиційну для модернізму манеру розповідати, перескакуючи від асоціації до асоціації, подають іронічно. З іншого боку, постмодернізм часто змішує попередні стилі, грається ними, наслідує — стилізує.
Авторам краще бути чутливими до питань стилю. Повторю: зайвих слів читач не подарує. Одне «серденько» в готичному тексті — і до побачення. Комічно, звісно, ставити собі за мету писати в постмодерному стилі, але мова, якою пишемо, повинна бути вивіреною. Досвідчений стиліст, якщо повертатися до світу моди, підбере одяг та відповідні аксесуари, порадить зачіску та макіяж (кому потрібно), може навіть порекомендувати пірсинг у брову й тату з китайських ієрогліфів на шию. Стилісти узгоджують та вдосконалюють наш стиль. У світі літератури їх називають редакторами.
Це фахівці, які «причісують» текст, ретушують невдалі слова, змінюють барву та фактурність речень. Вони гніздяться у видавництвах і є однією із чотирьох причин, чому видавництва продовжують існувати й зараз, коли фізично надрукувати власну книжку може хоч школяр, хоч працівник агросектору. (Три інші: видавництво здійснює відбір текстів й тим має гаранту-вати їхню якість; створює дизайн, який для книжки загалом все одно, що добра редактура для тексту; нарешті, вони там, у видавництві, повинні подбати про розповсюдження. Бо як іще автор чи авторка стануть знаменитими?)
Добрий редактор — мрія притомного автора. І звісно, це невидимий друг усіх читачів. Редактор має вберегти нас від страждань у нетрях недосконалих текстів. Так, я скажу це: редактор — це лицар (лицарка), що сміливо виступає супроти «непозбувної бентеги» словесних хиб і поборює її. Це люди, мовне чуття яких паранормальне, зір на помилки гострий, слух на звучання речень тонкий, а інстинкти літературного виживання на максимумі. Талановитий редактор з останнього графомана здатен зробити короля стилю. Полюйте на них, ті, хто пише, дякуйте їм, ті, хто читає. Якщо вони вправно зроблять свою роботу, ми не відчуємо болю. Адже автори як кінозірки: багато з них без гриму лякають.