Ну, в програмах вони відповідно до суспільно погодженої інерції: існує переконання, що у такий спосіб учні пізнаватимуть минуле власного народу, краще розумітимуть механізми історії, поважатимуть внесок попередніх поколінь, врешті, стануть справжніми патріотами. Навіть якщо ці міркування зараз видаються парадоксальними, це не змінює факту за-гальної згоди, що так воно і має бути. Так, роман (товстезна романюка) «Хіба ревуть воли…» й далі залишається в програмі з виховною метою. А чому його не люблять учні? Відповідь проста: він їм ще не потрібен.
Звісно, школа повинна виховувати патріотизм, але робити це має дещо іншими засобами. Те, що зараз у нашій національній школі цю місію покладено на літературу (а також історію), є пережитком минулих років і страхів, коли інші засоби були просто недоступними. Власна держава, армія, національні символи існували тільки віртуально — на сторінках книг. Література зберегла мову й цілий спектр важливих для нації речей. Література виховувала й цілком може виховувати далі; однак неправда, що вона має робити тільки це.
Шкільний курс літератури зараз пронизаний цим драматичним парадоксом: там повно книг, які ніхто добровільно не читатиме. Примус, від якого я застерігав, коли починав розмову про читання, постає основним інструментом спонуки до перегортання сторінок. Учні вели і ведуть проти цього затяжну партизанську війну: як не читати нудне, але заслужити похвалу вчителя? Сайти, що пропонують скорочені версії книг, у таких умовах завжди матимуть вдосталь відвідувачів. Чи можемо щось із цим зробити?
Давайте помріємо. Чи можна собі помислити, що уявлення про справжню дружбу виховують на книжках про ельфів, а вчителька дає завдання написати фінал, в якому детектив розкриває суть таємничої пригоди? Ми насправді значно довше діти, ніж здається. Якщо нам навіть далеко в дорослому віці хочеться пригод і розслідувань, то чому підлітків ми заставляємо міркувати про соціальну нерівність середини ХІХ сторіччя? І якби ж то раз! Ні, з тексту в текст — сотні, тисячі сторінок, які вони не збираються читати. Більшість молодих читачів ще не мають достатньо тривкості й навіть посидючості, щоб вгатити середнього обсягу роман. Ми хочемо, щоб вони колись взяли його до рук? То давайте тренувати молоді мізки на чомусь простішому. Чи хто колись намагався з місця штовхнути 100-кілограмову штангу або зразу пробігти марафон? Чому ми думаємо, що література — це легше?
Серйозні психологічні, соціальні та історичні романи не дадуться одразу. Так, це третій рівень проблемного читання, до якого треба набути добрячого досвіду на перших двох. «Сто тисяч» Карпенка-Карого у 8 класі? Для чотирнадцятирічних? Ну-ну… З чого ми взяли, що вони будуть це любити.
Виглядає, що читання може стати радістю (о, жах, а чим ще воно має бути?) лише наперекір загальній тенденції насильного вбивання в голови учнів прописних правд, що, як нам здається, має порятувати суспільну мораль з нашими цінностями вкупі. Насправді, у школі легко справляються зі складними об’ємними текстами лише ті, хто вже давно почав читати і тепер готовий до зустрічі з ними — до їх виклику та ваги.
Читання серйозного тексту, що ворушить гори життєвих проблем, має бути свідомим і добре підготованим кроком. Ні психологічно, ні навіть фізично (з огляду на час, якого потребує подібне заняття) школярі й навіть значно старші люди не готові сприйняти класичні тексти в такій щільній концентра-ції. Уявіть, що просто зараз ваш роботодавець зобов’язав увесь офіс негайно прочитати всього Шекспіра або весь «Кобзар». Безоплатно. З уривками напам’ять і твором після кожної п’єси чи поеми. Як би ми його після цього любили! А діти мусять, а діти не скаржаться.
Проте це, звісно ж, не значить, що важкі й проблемні тексти не потрібні взагалі. Ще раз: ми маємо бути готовими до них. Школа, якщо йде мова про літературу, повинна виховати лише одне: бажання і вміння читати. А на класичні непрості тексти варто вказувати читачам, що поволі набувають досвіду, як на принадні острови десь там, на горизонті, — вмітимеш плавати, то колись допливеш. І потрібно розказувати, які екзотичні птахи та рослини водяться на далеких берегах, щоб читач захотів їх побачити.
Розмова про серйозні речі в літературі, як я вже сказав, може бути правдива і пряма. Такі тексти ілюструють, що робили люди в епосі Х, коли в них трапилася подія Y. Коли в Англії часів правління королеви Вікторії перед дівчиною стояв вибір або за багатого-благородного, або за веселого зірвиголову, то що вона на це? А коли у Франції сто тридцять років тому керівництво шахт гнобило працівників, то як вони справлялися і чи був сенс влаштовувати страйк? І що має робити журналіст, коли в далекій країні бачить, як його співвітчизники, замість допомагати місцевій владі, як було домовлено, насправді шпигують та розпалюють ворожнечу? Різні часи, різні досвіди — весь спектр людських переживань і рішень у різних точках планети двадцять, п’ятдесят, двісті років тому.