Так от: непрості життєві ситуації (а про інші й не пишуть), навіть близькі до нас, усе ж залишаються чужими. У подібних текстах ми більш ніж будь-коли відчуваємо оту благодатну здатність читання: ввійти в інше життя — і вийти з нього. Не-ушкодженим. Майже напевне, знову ж, наше становище видасться нам кращим, психологічні проблеми — простішими, а чай смачнішим. Та хто коли в них там, навіть у колоніальній Британії ХІХ сторіччя, міг дозволити собі справжній духмяний саусеп? Треба насолоджуватись життям? Більшість аристократів старого світу за все життя могли не почути такого потужного й чистого звучання, яке транслюють сучасні девайси у вуха першому-ліпшому підлітку. Мандри іншими країнами дуже часто закінчуються визнанням, що вдома таки краще. Подорож давніми світами через сторінки книг майже гарантовано завершиться комфортним усвідомленням переваг нашого часу. Які ж в них тоді проблеми були там, в їхньому Лондоні! — подумаємо ми і захряснемо книжку Діккенса.
Про життя з його проблемами пишуть не лише реалісти, а й модерністи та послідовники інших стильових напрямків. Просто пізніші автори додають у тексти нестравні для справжнього реаліста спеції: міф, марення, парадокс. Навіть Кафка, попри всю його притчевість та фантасмагоричність, ілюструє свій час і, особливо, психіку людей, що жили з ним поруч. Просто в нього є не лише це, не лише матеріальний план, тому Кафка — складніше читання вищого рівня. Й до нього, знову ж, не добратися, не набувши достатнього досвіду сприймання цеглин реалістів. Діккенс щочетверга збирав друзів, й вони по 4 години слухали, як він читає нові тексти (подавали тільки чай і явно не саусеп). Нас ніхто не заставляє щотижня переживати шматки чужих доль, але ці бар’єри треба рано чи пізно взяти. Так — Діккенс, так — Бальзак, так — Золя, Ремарк і Гемінґвей, Мердок і Спарк. У залежності від напруги всередині тексту їхні твори у прикінцевому нашому списку потрапляють у категорії «Книги першої психологічної потреби» або «Книги специфічного досвіду». Я заздрю всім, в кого там багато непрочитаного — бо це цілий континент вражень, переживань і тем для спілкування з нам подібними читачами. Цікаво, чия Франція нам на смак буде кращою — Флобера, Золя чи Мопассана?
2. Міцний магічний Маркес: літературний коктейль з Південної Америки
Про латиноамериканський магічний реалізм, насправді, варто було б говорити вже у наступному розділі — це, фактично, 5 рівень складності (я не знаю людини, яка б з першого разу осягнула «Сто років самотності», принаймні у молодому віці). Однак, з іншого боку, зацікавлюють ці романи подібно до класики реалізму: хочемо уявити собі Аргентину, Бразилію, Колумбію, Кубу, Мексику, Перу, їхніх людей і їхні клопоти? То ось нам: Кортасар, Амаду, Маркес, Карпентьєр, Фуентес, Льйоса — навіть у цьому ряду 2 нобелівських лауреати.
І от в оцю цікаву нам далеку реальність, де світ такий несхожий на наш, майже зразу і майже завжди починають вриватися нотки чогось незрозумілого — таємничі звичаї, запозичені в індіанських племен, містичні з’явиська, якась неймовірна у своїй інтенсивності та пристрасті любов. Та й взагалі уся їхня дійсність дивує: ось двадцять років йде громадянська війна, ось брат закохується у сестру, тут — племінник вперто добивається любові тітки, там — до жінки навідується вже померлий чоловік. Навіть якщо їхні персонажі потрапляють деінде (наприклад, у Париж, як в Кортасаровій «Грі в класики»), вони й туди приносять свою колосальну дивність та іншість. Свого часу в Бразилії, а я потрапив у одне із найбільших міст планети Сан-Пауло, мене вразила якась неймовірна сила місцевої рослинності. Виглядало, що трава, квіти, дрібні пагони кущів випинаються на кожному кроці з усіх щілин та тріщин — після кожного дощу, від кожної краплі води, що досягає землі. Мені здавалося, що варто відповідним службам того міста на день припинити роботу, перестати обтинати гілки й підстригати газони, й корені дерев підірвуть асфальт, а остови хмарочосів обплутають ліани. Я покидав Сан-Пауло на початку сезону дощів і був певен, що за місяць (а сезон триває рівно стільки) джунглі увірвуться в місто й поглинуть його. Латиноамериканська проза працює так само: дивовижне проступає з усіх сторінок, заполоняє якоюсь дикою несхожістю та свіжістю.
Починати читати латиноамериканців треба тільки не з Борхеса (він точно на 5-му рівні й до нього ще значний шлях). Оптимальним автором для занурення в тему є бразилець Жоржі Амаду — він, до речі, один із найстарших, народився у 1912 році. І писати почав ще у 30-ті; тоді з’явився його найгострі-ший соціальний текст про безпритульних підлітків «Капітани піску» (таку критику буржуазного суспільства палко вітали й широко тиражували в СРСР, тим більше, що певний час, доки не постаршав, Амаду був членом комуністичної партії). Хто цікавиться питаннями класових протистоянь, може прочитати трилогію про трударів на плантаціях какао: романи «Безкрайні землі», «Земля золотих плодів», «Червона парость»; для розваги (хоч це й крок назад — до першого рівня) можна взяти еротичну та мелодраматичну «Ґабріелу». Але найвідомішим магічнореалістичним романом автора є «Донна Флор та її двоє чоловіків» — якраз легкий вступ до не такого вже й легкого жанру.