Далі можна читати майже всього Льйосу, заразом із його найкращим романом «Тітонька Хулія і писака» — це ціла енциклопедія і про життя в Перу 50-60-х, і про різні стратегії письма, включно з радіоп’єсами. Магічності, яка все ускладнює, там якраз не дуже, а от дивності — хоч відбавляй. Парадоксально, але найскладнішими для читання є найбільш ранні романи Льйоси — «Місто і пси» та «Зелений будинок».
Черга Маркеса. Перш ніж братися до «Ста років самотності», що є однозначним шедевром, варто потренуватися на коротких дистанціях — тобто почитати малу прозу та повісті (наприклад, «Стариган з крилами» дає дуже добре уявлення про увесь магічний реалізм). А коли нам врешті стане сутужно, адже це й далі проблемні тексти й смутку через людське безглуздя там з надлишком, берімося до «Кохання під час холери» — теж мелодрама, але яка іронічна та дотепна! Це з тих книжок, над якими плачуть від сміху.
«Сто років самотності» треба читати, відкладаючи книжку щоразу, коли мова заходить про нове покоління Буендіа. Бачите, Золя кожну іншу історію родини Руггон-Макарів виносить в окремий роман, тож якщо нам цікавий лише жорсткий треш буднів тогочасних робітників, ми можемо не братися за ті сюжети, де про священиків або чиновників. Маркес епопею життя однієї родини подає конденсовано та інтенсивно — роки і люди летять, мов у калейдоскопі. Тому, як читати це запоєм, то всі Аркадіо та Ауреліано (чоловікам дають лише ці два імені) дуже швидко переплутаються. Значить не варто поспішати: поколінь лише сім — на кожне можна витратити останній вікенд місяця. Півроку — й один із найсильніших романів світової літератури — ваш. У паузах можна розважатися легшим Льйосою або, навпаки, робити карколомні спроби вдертися у парадоксальний світ Борхеса.
Якщо хочеться ще більше магічного реалізму, беремося за романи «Маїсові люди» Міґеля Астуріаса, «Царство земне» Алехо Карпентьєра чи «Виграші» Хуліо Кортасара (звісно, цікаві й інші тексти цих авторів). Тепер ми готові до найскладнішого, й це, фактично, перехід на 4-й експериментальний рівень — можна почитати пізніші романи Кортасара «Гра в класики» та «62. Модель для складання». Саме ті тексти, які категорично не можна брати до рук, якщо в активі позаду не мати 10-20 років активного читання та 100-200 дійсно розумних і складних книг.
Латиноамериканський магічний реалізм вплинув на багато національних літератур другої половини ХХ сторіччя. У нашій навіть виник окремий жанр — так званий «химерний роман». Найбільш визнаним тут є відомий і зараз Валерій Шевчук. Його «Дім на горі», «Птахи з невидимого острова» й особливо «Три листки за вікном» — добрі приклади жанру і, як на мене, промовисте свідчення південноамериканського впливу. Інші автори напряму: Олександр Ільченко («Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця»), Євген Гуцало («Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий»), Володимир Дрозд («Ирій»), Роман Іваничук («Манускрипт з вулиці Руської»). Самі назви дивні — якісь нероманні. Що вже казати про тексти: вони виглядають складними, незрозумілими, заплутаними. Але після латиноамериканців цілком можна прочитати. Починати варто із найяскравішого нашого «химерного» письменника — Василя Земляка та його романів «Лебедина зграя» і «Зелені млини», за першим з яких знято не менш дивний культовий фільм «Вавилон ХХ» з режисером Іваном Миколайчуком у головній ролі. До речі, всі згадані українські автори приблизно того ж віку, що й латиноамериканські, й починали писати вони щойно трохи пізніше магічних реалістів — з кінця 60-х. Рух, який у нас називають шістдесятництвом і який асоціюється, насамперед, із суспільним протестом, мав також ра-зючу естетичну відмінність від решти тогочасної радянської літератури. У прозі це була якраз химерність, парадоксальність. Почитайте «Лебедину зграю»: яке дивне те село із назвою Вавилон, містичне, точно нерадянське — справжнє Макон-до Маркеса, інкрустоване у нашу незатишну історію.