інтерлюдія: ГЕРМЕС І ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦІ
На початку Шекспірового «Гамлета» є відомий усім епізод: вартові на вежі Ельсинора вже котру ніч бачать привида, схожого на покійного короля. Їх проймає страх, і щоб зрозуміти мету його появи, вони запрошують на варту Гамлетового друга — Го-раціо. Привид приходить, проте залишається мовчазним — через три сцени він відкриє мету свого приходу особисто Гамлету. Утім, нам важливо інше: солдати спершу запрошують вченого, знавця, щоб він розтлумачив незрозуміле. «Гораціо, ти книжник: мов до нього»[3], — говорить занепокоєний Марцелл, коли привид з’являється знову. І хоча примара мовчить й, не побачивши Гамлета, німо йде геть, Гораціо далі намагається пояснити його прихід самотужки — він інтерпретує.
Найскладніші тексти, і про які вже йшлося, і ті, про які говоритимемо у наступному розділі, цілком можна читати, намагаючись сприйняти та зрозуміти самостійно. Але можна покликати Гораціо: більшість важливих книг давно мають не один коментар. Майже напевне складний текст не піддасться нараз. Якщо ми справді хочемо зрозуміти його, то доведеться пізніше повернутися до вже прочитаного. Це нормально: рішуче ніхто не зможе з першого разу осилити «Замок» чи «Улісса». Навіть якщо ми сто тисяч разів гірськолижники й у нас в активі десятки спусків, все одно не факт, що ми миттєво підкоримо направ-ду складну трасу.
Утім, навіть найскладніший текст варто спершу читати без додаткових коментарів. Просто, аби зафіксувати власне безпосереднє враження. Коли загрузнемо, не потрібно себе силувати — відкладімо. А от наступний підхід вже слід зробити після читання коментарів або й окремого дослідження-інтерпретації. Розвинуте літературознавство — це коли головні книжки принаймні власної національної літератури вже добре розтлумачені. А надто, коли є по кілька тлумачень і різних інтерпретацій.
Так, читання важких текстів вимагає більше праці: читаємо текст, заглядаємо в коментар, повертаємося до тексту, ознайомлюємося з інтерпретаціями літературознавців, знову до тексту — тепер розуміємо більше. Без такої перспективи заглиблення навіщо взагалі братися? Щоб розбити мозок об глухі та вперті букви?
Таке поступове занурення у текст, краще його розуміння через інші тексти є одним із головних інструментів літературознавчого чи іншого гуманітарного дослідження й називається герменевтичним колом. Так, це на честь Гермеса — посланця грецьких богів, що розтлумачував простим смертним їхню олімпійську волю. Літературознавці — це колективний Гермес, якому випадає дешифрувати послання Пруста чи Кафки. Само собою, інтерпретації різнитимуться.
Герменевтиці, тобто науці про розуміння, звісно, багато років, й першими, хто непокоївся з приводу правильного чи хибного розуміння написаного, були теологи. Інтерпретувати священні тексти загалом ризиковано, як ми розуміємо. У Середньовіччі, коли часи були суворіші, а віра пристрасніша, голослівні самодіяльні проповідники могли доінтерпретуватися до вогнища. Та й пізніше теж: гуманіст і автор «Утопії» Томас Мор пішов під меч, не бажаючи зрікатися власних принципів та інтерпретацій. Навіть найжорсткіші захисти дисертацій зараз мають далеко спокійніші наслідки.
Сказане й написане теологічна герменевтика тлумачила у чотирьох аспектах: що це означає дослівно? (буквальне значення), на які сакральні сутності це вказує? (алегоричне), яким потойбічним явищам відповідає? (анагогічне) та які це має практичні наслідки? (моральне значення). Деталізувати не будемо, але сучасна літературознавча герменевтика ставить питання подібно — дослівне, морально-філософське, психоаналітичне та різноманітні ідеологічні тлумачення можна спробувати дати багатьом текстам. Особливо, якщо вони складні. Інша справа, яке з цих значень головне — отут і розгортаються суперечки.
Наприклад, дослівно «Процес» Кафки — це розповідь про дивну і безглузду в своїй жорстокості історію, що трапилася з головним персонажем. Це все. Можемо на цьому зупинитися, але ми відчуваємо, що автор мав на увазі щось ще. «Або навіть якщо не мав, текст завжди говорить більше, ніж думав сказати автор», — докине один із засновників наукової герменевтики Фрідріх Шляєрмахер. Філософське прочитання бачитиме в історії К. добру ілюстрацію засад екзистенціалізму: тобто це історія про долю людини у світі взагалі — про відсутність вибору й приреченість та подібні сумні екзистенціалістські фішки. Ще інші інтерпретатори, серед яких і друг письменника Макс Брод, наполягатимуть, що Кафка насправді ілюструє окремі епізоди Тори — інтерпретація знову стає теологічною. Ні, — скажуть прихильники ідеологічних тлумачень, — Кафка застерігає світ від небезпек тоталітаризму, він показує нам сутність влади, яку більше ніхто не контролює й тому всередині бюрократичного апарату більше ніхто ні за що насправді не відповідає. Ну, що ви, — усміхнеться аматор психоаналізу, — це ж просто звіт про невирішений за життя комплекс, звісно Едипів, самого Кафки. Батько не визнав його, тому персонаж постійно відчуває вину й чекає на покарання — цей витончений нервовий хлопець так і не подорослішав!