У цьому розділі — про книжки, за які рано чи пізно треба взятися. Без них картина світової літератури буде неповною. Точно. З містами, до речі, так само. Ви уявляєте собі мандрівника, що відвідав 50 країн, але не був у Парижі, Лондоні чи Нью-Йорку? Інша справа, не всі, хто таки заселфився на Place de la Concorde, на Piccadilly або Times Square, можуть похвалитися, що знають місто, відчули його атмосферу, його genius loci. Є книжки, що, як і міста, потребують довгих мандрівок, неодноразового повернення та супроводу кваліфікованих гідів — і, бажано, не тих, що говорять завченими фразами з путівників. Щоб налаштуватися на правдивий ритм великого міста, у ньому треба побути довше, в ньому треба прожити. У романі теж. І я навіть не знаю, який із цих досвідів цікавіший: драйвовий тиждень у Берліні чи тихі дні в Кліші. Верхівку літературного канону формують визнані тексти, в яких багато дослідників та дослідниць вбачають певну гармонію — хай там як вони собі її уявляють. Тексти-собори, тексти-міста, тек-сти-мандрівки — найсильніші й найзахопливіші з них.
1. Класика як ознака класу
Знаємо цей жарт Ролана Барта, що класики — це ті, кого вивчають у класі. Одразу ж прочуваємо скепсис: їх треба знати, вивчити та скласти екзамен, проте читання класичних текстів добряче відгонить нафталіном. Все так і не так. З одного боку, Барт правий (і я про це згадував ще за реалістів): тексти, якими загодовують учнів у школі, дуже часто викликають алергію і на них самих, й на літературу загалом. Проте, якщо в іншій перспективі, то класикою називають й справді визнані багатьма фахівцями твори, цінні як світоглядом, так і стилем. Без них в людині дійсно менше культури. Але ж це не значить, що важливі та складні тексти можна спожити легко й підряд у великій кількості. У 8-му класі читають «Іліаду»? Думаю, краще б підійшов фільм «Троя». Плюс хіба два-три найбільш яскраві уривки.
Класичні тексти мають бути не засобом літературного виховання, а його метою — ультимативною ціллю розвитку вміння читати.
Добре, а що ще є класикою, крім згаданих реалістів? Безперечно, класичними, тобто вартими наслідування, називатимуть кращі твори певного жанру, за умови, що сам цей жанр визнають важливим. Для кого детектив жанр серйозний, для тих і Конан Дойл класик. Просто до реалізму в більшості літературознавців досі непояснювано глибока повага. З авангардом та модернізмом складніше, бо тут думки діляться: комусь незаслужено не згаданий у попередньому розділі Вітольд Ґомбрович зі своїми архіплутаними романами «Фердидурке», «Транс-Атлантик» та «Порнографія» виглядає суперавтором, без якого не обійтися, а іншим і без нього дихати добре. Але ми з вами і так зробили цей крок: антиромани та п’єси абсурду вже оголошено обов’язковим пунктом нашого читацького досвіду. Тому модерністи, про яких у цьому розділі, — це що-найкласичніша класика; та й постмодерністи разом з ними. Класні вони, словом.
Що окрім? Якщо будемо рухатися у протилежний бік від ХІХ сторіччя зі знаковими романтиками та реалістами, то наштовхнемося на парадоксальний висновок: всуціль давньої класики не так вже й багато. У драматургії це п’єси Шекспіра, французький театр Мольєра, Корнеля та Расіна, трохи іспанців (Лопе де Веґа) й далі вже античні трагіки та комедіографи (згаданих у вступі достатньо). З прози — Сервантес і Рабле, «Гептамерон» Маргарити Наварської, «Декамерон» Бокаччо, Чосер і Апулей. Ще зразковий лицарський роман «Трістан та Ізольда». Зовсім трохи поетів: Петрарка плюс середньовічні трувери й античні лірики (Овідій, найперше).
Кістяк літературної традиції складають дванадцять великих поем від Гомера до Ґете. Найбільш свідомі своєї класично-сті з-поміж них навіть відсилають до попередників: «Енеїда» Верґілія є частковим кавером «Іліади» й, особливо, «Одіссеї» Гомера. Данте у «Божественній комедії» обирає Верґілія своїм провідником по «Пеклу» (що, погодьтеся, природно, бо Еней пекельну екскурсію з волі автора відбув більш як на тисячу років раніше).