На початку ХХ сторіччя розправило плечі покоління, яке отримало дуже добрий мистецький вишкіл: це були освічені, повні молодої енергії люди, що у своїх літературах застали і багатство тем, і навики тонкого психологічного аналізу, і добре напрацьовану стилістику вислову, що для письма, вочевидь, найважливіше. (Навіть в українській літературі це помітно, попри вкрай монструозні спроби імперських урядів відтіснити її на узбіччя.)
Реалізм як логіка, за якою мистецтво якомога точніше відображає світ, навіть аналізує та засвідчує його закономірності, мусив якщо не відмерти, то відступити, бо дійсність постійно випорскувала з-під контролю і влади, і науки, що була покликана їй на службу. Перша світова масштабами свого нищення поставила під сумнів, чи вид homo продовжує бути sapiens; проте вона була не причиною, а останньою краплею зневіри у дотогочасних уявленнях — чи справді розум, у силу якого вірили від XVII сторіччя, здатен керувати ситуацією. Можливо, світом рухають якісь зовсім інші механізми?
Загалом, модернізм можна описати як революцію ірраціонального. Кафка, Джойс, інші — це, перш за все, повстанці проти логіки світу або ж дослідники якоїсь зовсім іншої логіки, про яку до них не підозрювали. Звідси взагалі головне, що ми можемо знайти в їхніх текстах — уявлення про небачені раніше виміри світобудови. Це не Ґреґор Замза у «Перевтіленні» став жуком, це Кафка відростив собі багатомодульні фасеткові очі й побачив додаткові ландшафти й простори поруч звичних нашому погляду. Вам ніколи не доводилося уві сні, мандруючи давно знайомими вулицями рідного міста, наштовхуватися на нові закутки та провулки? Яка логіка сну? Отака сама й логіка Кафки.
Що Кафка робить з простором, те Пруст, Джойс і Вулф роблять з людською психікою. Реалісти вірили, що свідомість впорядкована, принаймні мала би бути. Модерністи такий раціональний наїв заперечують — людина так не думає! Ми перескакуємо з думки на думку, пригадуючи при цьому вчорашні плани, вже сказані колись фрази, миттєво реагуємо на подразники; нас б’ють асоціації, нас проймають імпульси, про які соромно зізнатися. Ти слухаєш мене, Нео? Чи дивишся на жінку в червоному? Це ще треба докласти зусиль, аби довгий час концентруватися на нерозривному ланцюжку думок. Хто слухає лекції або, навпаки, готує презентації та промови, знає це дуже добре. Та нам відеоролик на 30 хвилин — це вже ціла вічність перед монітором! Ні, хаос та дисперсія значно більш звичні для сучасного людського мислення. Тоді, сто років тому, вони це вже знали.
До речі, дуже коротко, — головна відмінність між модернізмом та постмодернізмом: невизначеність, неузгодженість, хаотичність серйозно лякають модерністів. Вони фіксують ці стани і турбуються з приводу. Навіть страждають. А от люди, що на 50 років до нас ближчі, у відповідь на такі терзання вже тільки іронічно посміхаються або кривляться.
Тому модерністи виглядають потрійно привабливо: це розумні люди, що написали глибокі тексти, але вони також містили у собі отой бунтівний ген, який вимагав оновлення всієї культури і спонукав рухатись до незнаного. Нарешті, ми якось інтуїтивно відчуваємо, що заглянути за край звичної матерії світу їм таки вдалося. І ми хочемо бути поруч з ними у їхніх відкриттях.
Звісно, нам можуть сказати: про що ви? Там же всі божевільні або успішно до цього рухаються. Пруст оббив кімнату корковими панелями й нікуди звідти не виходив. Джойс, навпаки, гасав цілою Європою і ніде не міг знайти собі місця. Про Кафку можна психіатричні дисертації писати — аутист він чи потенційний маніяк — не розбереш. Може, й те, і те разом. Вірджинія чула дивні голоси в голові, а потім ще й наклала на себе руки. Всі хворі були і творчість їхня хвора. Саме за такою логікою їх не давали читати в радянський час: не через якісь крамольні думки — ні, влада просто дбала за психічне здоров’я громадян. Принаймні так це подавали. Насправді, знаємо, що як мрійників-фантастів у СРСР не любили, так і надто розумних, нервових інтелектуалів теж. Сучасним скептикам, бо хтось і досі шукає в естетиці винятково здорового глузду, можна відповісти, що божевільних та самогубців довкола вистачає, проте не всі вони залишають по собі добре написані тексти. Врешті, для класичного психоаналізу всі ми, без виключень, як не психотики, то невротики, й у кожного власна нав’язлива ідея, а то й не одна. Тому немає жодного значення, в якому стані автор чи авторка пишуть свої тексти, якщо їх потім визнають шедеврами. З погляду літератури як мистецтва, якому кілька тисяч років, моральний стан авторів у порівнянні з якістю їхніх текстів важить мізер. Що ми знаємо про політичну позицію Данте? А про непристойні віршики Рабле?