Пруст почав писати потоком свідомості раніше: його семитомний роман «У пошуках втраченого часу» друкували з 1913 року, а до 1922, коли з’явився «Улісс», вийшли друком уже чотири частини книги. З Прустом взагалі все просто: беремо і читаємо, доки не закінчимо. Якщо в нас добрий досвід французьких реалістів, а ще як позаду і Томас Манн, і Фолкнер, то багатотомник Пруста з його яскравими ретроспекціями та психологічними інтригами прошелестить перед нами, як теплий вітерець над ранковим Провансом — це читання на 2-3 літніх сезони. З круасанами та вином, звичайно.
Вірджинію Вулф, яка, полемізуючи з попередниками, створила жіночий варіант потоку свідомості, варто починати з її есе-їв. Вона багато написала про мистецтво й літературу, а поміж іншим, дала й перший концептуальний текст феміністичному руху — есей «Власний простір». (Це вступ до центрального твору європейського фемінізму ХХ сторіччя — праці «Друга стать» Симони де Бовуар.) Після есеїстики ні в кого нема сумнівів, що Вірджинія — глобально розумна тітка, й ми готові повірити в її рацію у полеміці з Джойсом. Останній розділ «Улісса», в якому потік свідомості Моллі Блум — яскрава асоціативна суміш мрій, марень та непристойностей, — обурив письменницю. Заявивши щось на кшталт «жінка так не думає», Вірджинія вирішила завдати удару у відповідь. Так з’являється її головний роман «Місіс Делловей». Розім’ятися перед ним можна на простіших «Ніч і день», «Кімната Джейкоба», після — обов’язково прочитати «На маяк». Але це все важка праця. Натомість я відповідально заявляю, що немає нічого понад її «Орландо». Цей роман можна читати будь-коли. Це азартно, це ніжно, це єхидно. Незабаром у книгарнях країни (в сенсі — над перекладом працюють).
Закінчити нашу екскурсію літературними Кордильєрами варто ще одним попередженням про високу напругу: подбайте про запобіжники, не заходьте без підготовки — може боляче вдарити відчуттям власної безпорадності. Якщо ці тексти не йдуть, то ще рано. Зате, коли настане час й ми будемо готові — лампи спалахнуть, маяки увімкнуться і потужний промінь сенсу освітить простір. Тоді ми побачимо, скільки океану навколо.
3. Кнехт полишає Касталію, або Народження постмодернізму
Двадцять років тому це було дуже модне слово — постмодернізм. У нас воно означало писати зовсім не так, як звикли у радянський час: не про ідеологію, а про секс, не причесано, а розхристано в сенсі композиції та стилю, не прилизаною, вихолощеною уявленнями про пристойність мовою, а з матами та сленгом. Й головне: не серйозно, а іронічно чи й саркастично. Вийшла така ж стильова мішанина, яка трапляється, коли людину, що все життя проходила в робочому комбінезоні, запустити у торговий центр, повний модного одягу, і дати право вибору. Вона почне хапати найбільш яскраві, кітчеві речі. Збоку наш «постмодернізм» нагадував поганого смаку авангард, що запізнився мало не на сто років. Точніше, маємо справу з рецидивом: свої авангард та модернізм у нас були і згасли після 30-х. Ідеологічна література радянського часу, так званий «соцреалізм» — це був відкат до романтизму чи й класицизму — тобто на 200 років назад, коли держава вважала за потрібне керувати літературою й іншими мистецтвами напряму. Так жити далі, звісно, не можна було, тому, як тільки заборони впали, з’явилися чергові літературні хулігани на чолі з Подерв’янським, що все побили й поламали. А коли авангард (і саме тому вживають це слово з мілітарного лексикону) розчистив терен, почався рух до цікавіших експериментів й азартного, інтелектуального, новаторського письма — це повертається модернізм. Скоро ми знову переживемо 20-ті. Має бути весело!
Та не лише у нас трабли з концепціями. У США постмодер-ністами почали називати покоління, що прийшло в літературу після бітників — тобто у 60-ті. Тим часом стартові установки нової хвилі митців були схожими на погляди їхніх попередників: лише бітники протиставляли лакованим романам для масового споживання наголошено повсякденну мову, нехай і вдаючись до глибшого інтелектуалізму, а постмодерністи, натомість, обрали зумисне й інтенсивне ускладнення тексту. Читати романи Вільяма Ґеддіса, Джозефа Макелроя або молодшого їхнього наступника Девіда Фостера Воллеса — це піддавати себе тому ж випробуванню на витривалість, що й у випадку з авторами французького антироману. Постійне розгадування ребусів та заглядання у примітки. При цьому їхнім текстам, як на мене, бракує джойсо-прустівської елегантності — і зрозуміло, адже для цих авторів зразок не «Улісс», а «Поминки…». Кажуть, незабаром матимемо перекладеним 1000-сторінковий «Нескінченний жарт» Воллеса, тоді уповні зможемо насолодитися його експериментальністю.