До того ж, ознайомлення з професійною літературою буде чим далі, тим все більш фрагментарним. Багато ідей чи підходів уже нам відомі, й читати про них ще раз — непотрібна праця. Є такий жарт, що в добрій монографії все сказано у вступі, а читати увесь текст — це для аспірантів. Смішки, звісно, але частка правди є: у черговій книжці про психоаналіз, майже напевне, знову буде епізод про Фройда. Та набрид він нам уже за весь цей час!
Про ефективні методи швидкого прочитування тут не йтиметься. Врешті, як каже інший популярний жарт: хочеш чогось навчитися — піди на ютюб і знайди собі лекцію на 20 хвилин, де тобі розкажуть все вичерпно. Або цілий курс лекцій — не виключено, що це ще й буде сайт Єльського університету. Три спекулятивні правила швидкого читання виносимо у кінець підрозділу, а детальніше й справді можна дізнатися на відповідних тренінгах. Проте як переконаний скептик такої техніки зразу скажу: швидке читання — це для кроликів.
З усіма трапляється, звісно. Нещодавно мені потрібно було максимально оперативно (от гарне слово у цих випадках) ознайомитися (теж добре слово) зі збіркою соціально-психологічних новел, причому вже після перших чотирьох стало ясно, що радості в житті воно мені не додасть. Не буду згадувати, скільки там усього було текстів, щоб не навіювати вам жаль й не пригадувати свій тогочасний розпач, бо прочитати ту книжку я мусив. Припустімо, мав написати рецензію. Усвідомивши, що виходу нема, я зупинився, видихнув і вирішив найважливіше: не повертатися. Жодних перечитувань абзаців чи уривків, які сподобалися (нечасто, але траплялися), жодних сповільнень темпу — тільки вперед, слово за словом, аж до кінця. У результаті я й справді дочитав доволі швидко — мало запам’ятав, задоволення не отримав, але враження склав достатнє для написання рецензії. Доволі паскудне відчуття, скажу вам.
Річ у тім, що швидке читання майже повністю вбиває стиль. Точніше, ми просто більше не маємо часу помічати його красивості — плавність викладу, доладність вислову, багатство лексики і гострий блиск синтакси — все це стає непотрібним. Тому там, де стиль ну вже зовсім не важить (жах, що я говорю, він же важить завжди!), ми можемо стартувати швидко, не спинятися й не озиратись. І хай лише вітер букв свистить у вухах. Але де стиль працює гарно, де він навіть перепиняє нас, і ми, подивовані, підводимо голову від сторінки й кажемо оте «як же добре сказано», там таки є сенс у.п.о.в.і.і.і.л.ь.н.и.. т..и..с...я. Бо просто шкода втратити шанс насолодитися досконалістю. За день прочитав Флобера? Та ти взагалі не читав Флобера!*
* Отут знову скажу для вкрай ретельних: звісно, справжній стиль Флобера можна відчути лише в оригіналі. (Нащо б я ще бігав між ґуґл-транслейтом і томиком «La education sentimental»?) Але хороший перекладач збереження стилю має за окремий виклик, і якщо це й справді хороший перекладач, то стиль автора працює і в перекладі. Тому, якщо вам імпонує мова перекладеної книжки, гляньте, хто її зробив — вочевидь, цій людині варто довіряти й надалі. Добрий перекладач — як провідник, він давно й досконало знає прерію, якою провадить довірливих туристів.
Словом, читати швидко — це вхопити хіба найсуттєвіше, й тоді справді немає різниці: про сюжет і персонажів можна дізнатися з першого-ліпшого скороченого викладу. Тому хорошу художку від авторів зі світовими іменами так читати ніколи не варто. Краще подарувати собі час на спокійне, розкішне читання.
Три правила швидкого читання
1. Не повертатися поглядом на початок речення
2. Уважно читати лише перше речення абзацу
3. Триматися поглядом середини сторінки
2. Читай, як сибарит
Приблизно 2700 років тому на тоді ще доволі дикому південному узбережжі Італії давні греки заснували колонію Сибаріс — місто, в якому ніхто й нікуди не поспішав. Землі довкола міста були настільки родючими, що вистачало з головою і мешканцям, і заїжджим купцям, які з усіх усюд везли сюди найкращі та найдорожчі товари. Баланс торгівлі неминуче був на користь сибаритів. Через сто років після заснування колонія стала найбагатшим містом на заході Середземного моря, а про її розкіш почали ширитися неймовірні чутки. Заздрість людська — штука небезпечна, бо ще через сто років такі ж греки-колоністи, але зі сусідніх бідніших міст, зрівняли Сибаріс із землею. Місто було розграбовано, проте легенди про його розкіш дійшли до наших днів. Тепер сибарит це не давньогрецький колоніст — це людина великого статку, що може не думати про повсякденний заробіток і жити у своє задоволення. Вони шанували мистецтво, як і всі греки, й, безперечно, щось там читали. І нам тут неважливо читали що, а важливо як.