Коли з тераси, чи балкону, чи високого вікна відкривається панорама дахів старого міста або, навпаки, нескінченних виноградників, гір, моря (необхідне підставити), коли тепле літо, але спеки не чути, і ми приглушили клопоти, і маємо час — уявляймо себе сибаритами, читаймо, як читали вони. З іншого боку, коли випірнули з кораблетрощі катастрофічно наповненого подіями дня, коли нарешті вклалися в наші п’ять дедлай-нів і завершили проект, коли зачинилися від усіх у затишній напівтемряві кімнати, а в голові — приємне запаморочення від дозволеного собі нарешті келиха доброго вина, тоді ми готові до цього дійства, до давньогрецької містерії, в якій спокій, рівновага і навіть піднесеність. То тоді що нам читати? Тоді як нам читати?
Це найприємніший підхід до читання, яке я б назвав непо-спішним. Трішки парадоксально, але важить при цьому не лише книжка — не менш важлива атмосфера читання. Вже згадувані малі приємні детальки: зручне крісло (пуф? груша? гамак?), хороше світло, відповідний напій. Побачите, незабаром активних читачів стане ще більше, й у блогах та глянці почнуть радити, яку книжку гарно читати під біле пів-солодке, а яку — під глінтвейн. Десь так, як зараз міркують, якому крою сукні пасує оцей аксесуар і який коньяк чіткіше проявить смак отакої сигари. Більше того — майже напевне можна виокремити тексти, які потребують для свого максимального розкриття цілеспрямованих зусиль зі створення комплексної атмосфери: і напій, і місце, і час. Без такої підготовки ніяк — хоча б кілька хвилин варто віддати на моделювання простору, де ви прочитаєте всі детективи Рекса Стаута. У всіх мало б бути постійне затишне місце для читання, але з окремими текстами варто поекспериментувати, змінюючи локації та сорт чаю, наприклад.
Так, не кожна книжка для такого ритуалу підійде. Це має бути відпочинкова, непрагматична книжка. Найвірогідніше якась необов’язкова художка, або ненав’язливий нон-фікшн, з якого не треба робити багато висновків — мемуари, біографія, тре-велог. Утім, підійде й щось серйозніше, але на чому нам не залежить у майбутньому: колись я взяв до рук товстезну «Сагу про Форсайтів» Джона Ґолсворсі — нічого не пам’ятаю із сюжету, з персонажів залишилися хіба учасники центрального любовного трикутника (Сомс, Джоліон, Айрін), не пригадаю й деталей. Але яка то була розкіш — те читання. Оце точно зосталося: спогад про якийсь просто неймовірний аромат і настрій того тексту. І я точно читав його достатньо довго.
А нащо, здавалося б, мені зараз Гемінґвей? Я прочитав майже всі його твори, ще коли він був у нас Хемінгуеєм у радянській транслітерації. Пізніше окремі з них — ще раз, коли потрібно було для дослідження або цікавив оригінал. Але от з’явилися нові, ошатно видані його романи, а з ними й думка повернутися знову. Бо тримати в руках приємну книгу — вже насолода. Фетишизм? Традиційні фетишисти, що полюють за одягом своїх об’єктів бажання, просто смішні, порівняно з невтомними колекціонерами книг. Далі у своїй параної лише шукачі скарбів.
Словом, непоспішне читання — логічна протилежність швидкому. Ми нікуди не біжимо, насолоджуємося кожним рядком, текстурою книжки і атмосферою довкола. Можемо щось відкласти й до чогось повернутися. Прочитати одне оповідання Еліс Манро, потім п’ять новел Борхеса, далі ще дві поезії Яна Твардовського, зупинитись і подумати над ними. Наступний розділ Джойса нині не будемо — давайте візьмемось за свіжий переклад Мак’юена. Дрібку елегійне, спокійне, комфортне читання — власне, читання.
Хоч, звісно, втриматись у виваженому, непоспішному темпі може бути важко. Добрі тексти поглинуть нас і нав’яжуть нам свій ритм. Неквапливе читання цілком може пришвидшитися, а ще ми можемо захотіти зробити його уважнішим та більш плідним.
3. Читай, як академік
Олівець віддавна позначає межу між пасивною та активною роботою з текстом. Як і більшість речей довкола нас, він набув рис постмодерного об’єкта, тобто став чимось іншим, порівнювано зі своєю первісною прагматичною роллю. У теперішній реальності олівці брендовано символами корпорацій та заходів — Louvre, Oxford, XXV молодіжний семінар, випуск 1999 року. Олівцями майже не пишуть, значно частіше вони виконують роль сувенірів з країн, які ми відвідали, чи тренін-гів, у яких взяли участь. Тепер це не олівець. Не засіб для фіксування думок, який затуплюється, сигналізуючи про втому від напруженої праці й вимагаючи наново загострити графіт і нашу увагу. Арт-об’єкт з арабескою літер та легким натяком на ностальгію. Багато великих писали олівцем; на відміну від пера чи кулькової ручки, він не таврує написане тугою незворотності — його слід можна витерти, змінити думку, відредагувати. Напис поверх стертого — це вже палімпсест, багатошарове плетиво думок, крізь яке видно їхню пульсацію. Саме в цій ролі затрималася його первісна функція: ми креслимо книги, витираємо знаки або вписуємо поруч інші, нові. Слід олівця — наша нитка Аріадни крізь лабіринти найбільш заплутаних текстів. Ми ще повернемося сюди.