( ? ) : знак питання = «що, правда?». Це точно найпоширеніший маркер, який означає сумнів в аргументації чи інших аспектах письма автора. Для мене він вказує непевну думку, до якої ще варто повернутися пізніше.
( ! ) : знак оклику = «ого-ого!». Найнебезпечніший знак. Зрозуміло, що він є реакцією на вкрай важливу думку або якийсь вельми вдалий уривок. Небезпечний, бо свідчить, що́ саме зараз нас захоплює чи тішить, але за кілька років давні захоплення можуть виявитися вкрай наївними. Тоді поруч доведеться ставити інший знак.
( :-) ) : смайл = «це смішно, панове». Варто позначати кумедні епізоди чи думки, щоб потім повернутися і посміятися ще раз.
( . ) : крапка = «зверни увагу». Не всюди в тексті пульсує думка. Але якщо вона ще й цікава, то її слід виокремити, щоб надалі не загубити.
( V ) : пташка = «так і є». Часом наштовхуємося на думки, де автор наче дивиться на світ нашими очима. Це цінно, адже тоді ми з ним — однодумці. А це завжди приємно.
( ~ ) : тильда = «це ти реально загнув». Сумнівні та неприємні штуки також варто якось маркувати. Якщо таких багато, то книжка однозначно не наша.
( || ) : паралель = «вже десь було». Сучасні тексти вельми часто відсилають до своїх попередників або до творів інших мистецтв, доповнюють їх чи полемізують з ними. Це називають інтертекстуальністю. Якщо в «Елементарних частинках» Мішеля Уельбека ми зненацька бачимо іронічні натяки на «Стороннього» Альбера Камю чи «Ґа-лапаґоси» Курта Воннеґута, то переживаємо щось схоже на відкриття. А таке варто позначити собі окремо.
4. Читай, як Еко
Італійський письменник, автор резонансних бестселерів та професор Умберто Еко досліджував не лише старовинні рукописи, але й механізми читання. Він досить багато говорить про коло власних зацікавлень, коли міркує над правилами письма у «Примітках на берегах ‘‘Імені троянди’’ та ‘‘Зізнаннях молодого романіста’’», а підходи до наукової літератури розглядає у праці «Як написати дипломну роботу?». У нього також є окрема книжка про особливості сприймання літератури — «Роль читача». Це доволі складне дослідження із масштабними схемами та кілограмами термінології, проте супроводжують його ударну теоретичну частину дещо жвавіші есе, у фокусі яких читання окремих текстів — від Старого Заповіту до романів про Джеймса Бонда. У всіх випадках Еко цікавить, як читач почувається в тому чи іншому тексті, що і як розуміє, чого прагне.
Еко, звісно, не перший, кого непокоять подібні питання, але увагу на читача більш пильно звернули хіба у другій половині ХХ сторіччя. Центральною для цієї проблематики є постать німецького професора Ганса Роберта Яусса, який запропонував новий підхід до викладання історії літератури. «Досі нам розказували, як і коли писали, — наголошував Яусс, — а варто вивчати, що і коли читали». Тобто історія письма повинна перетворитися на історію читання, а для цього слід вивчати значно ширше коло текстів — те, що реально читають. Традиційна історія літератури часто нехтує жанровими творами, а для історії читання феноменальна популярність Агати Крісті — це просто supermust дослідження. На рівні окремого тексту рецептивний підхід Яусса та його колег полягав у відстежуван-ні читацьких реакцій на кожен з етапів сюжету. Чи добереться читач до кульмінації? А може, втратить цікавість ще на стадії зав’язки?
Еко це також вельми цікавить. Він розуміє, що автор спрямовує читача, проте той також певним чином взаємодіє із текстом — уявляє реалії та персонажів, добудовує сенси, виходячи з власного досвіду, врешті, може покинути читати через ідеологічну або емоційну незгоду з автором (випадки, коли авторська тупість тупо дратує, не беремо). Тому Еко дивиться на текст і з погляду критика (якість), і читача (цікавість), і письменника (як це зроблено?). Адже сам він проявив себе у всіх трьох ролях.
До написання свого першого роману Еко готувався довго. Тобто він ще з молодих років знав, що хоче написати детектив, проте початок роботи постійно відкладав. Встиг написати дисертацію, кількадесят наукових праць, масу популярних матеріалів та статей. Попри те, постійно фантазував на тему своїх майбутніх романів — готував списки персонажів, занотовував схеми сюжетів, креслив карти місць майбутніх подій. Монастир, в якому траплятимуться вбивства першого роману, з його монументальною бібліотекою, головними мешканцями та навіть розпорядком дня монахів, з’явився задовго до початку роботи над власне текстом. Багато ідей виникало в письменника під час читання інших романів чи й наукових текстів подібної тематики. Він буквально читав їх з прицілом на майбутнє письмо.