Я б назвав це аналітичним читанням — коли ми уважно приглядаємося до тексту, щоб повчитися у великих чи просто більш успішних попередників. Адже, з одного боку, існує абстрактне бажання писати, а з іншого — цілком конкретне, хоч і не завжди усвідомлене, налаштування писати, як отой чи той автор (чи авторка). На початку письменницької кар’єри точно існують літературні флагмани, у кільватері яких ми рухаємось. То чи не слід взяти від них більше? Тут олівця вже замало — потрібен конспект головного, навіть якщо він буде вкрай схематичним. Після найважливіших текстів у нас мають залишатися нотатки, якщо вистачає часу, то доволі детальні.
Існує давній жанр читацьких щоденників — настільки стійкий, що для цього існує окрема соціальна мережа (вже згаданий goodreads). Утім, і класичний, і електронний варіанти сконцентровані радше на фіксації думок/почуттів, що виникають у нас у процесі читання. Це добре, бо чесна розмова із собою — завжди добре (так і до самопсихоаналізу недалеко), але якщо ми потім хочемо скористатися знахідками успішних, нам варто б доповнити своє емоційне сприйняття глибшим аналізом наявних у тексті структур. Найважливіших дві — їх бажано зафіксувати окремо, поруч чи поза іншими записами:
(1) Обов’язково треба виокремити структуру головних персонажів — їх можна схематично зобразити, описати детально або ж просто зазначити імена та провести рисочки зв’язків між ними. У центрі — д’Артаньян. Довкола нього з одного боку — троє найкращих друзів: Атос, Портос та Араміс, з іншого — троє коханок: Міледі, Кетті та Констанція. Згори — троє покровителів: Де Тревіль, Король та Королева. Ще троє не-доброзичливців: Кардинал, Рошфор, Де Жюссак. Від Королеви — зв’язки з Королем і Бекінґемом та закреслений (бо не відбувся) зв’язок із Кардиналом. Від Міледі — із Атосом. Якщо за текстом, а не за популярною радянською екранізацією, то варто додати слуг, імена яких ніхто не пам’ятає. Словом, персонажі — це, напевне, найкраще, що є у цьому романі Дюма, тому їм треба віддати належне.
(2) Знаючи персонажів, ми, майже точно, пам’ятатимемо сюжет. Його можна зафіксувати в загальних рисах: зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка. Але маємо звернути увагу, що у серйозних романах, як правило, кілька сюжетних ліній — тоді кожну варто розписати окремо. Тому продуктивніше фіксувати розділ за розділом. У такий спосіб ми будемо бачити, як автор розповідає історію від епізоду до епізоду. Чи не було б і нам корисно, розповідаючи власну, уявляти її спершу як серію епізодів, у яких чергується розгортання кількох сюжетних ліній? Для початку непогано запланувати так хоча б одну.
Давайте візьмемо для прикладу роман Маріо Варґаса Льйоси «Витівки кепського дівчиська» (англійський переклад має виразнішу назву — «The Bad Girl»). Це не найкращий роман Льйо-си, проте він цікавий з огляду на автобіографічність, а також — вельми чітку структуру, що зараз нам і потрібно. У романі 7 розділів, кожен з яких містить елементи двох магістральних сюжетних ліній, які тягнуться через увесь текст. Проте також у кожному (крім першого) маємо ще й додаткові історії, що трапилися з іншими персонажами, які надалі не з’являтимуться. Тобто разом у нас вісім історій, що й робить роман таким цікавим для читання і, відповідно, корисним для аналізу.
Перша з головних сюжетних ліній переповідає біографію головного персонажа, читаємо — автора, від імені якого й ведеться мова. Хлопець зі столиці Перу Ліми емігрує в Париж, стає перекладачем, потрапляє у Лондон та Токіо, а наприкінці роману — в Мадрид. У кожному розділі він приблизно на 10 років старший, ніж у попередньому, а весь текст охоплює його життя від 15 і десь до 65 років, бо ближче до фіналу ці часові проміжки коротшають. Тобто назагал перед нами типовий Bildungsroman — історія дорослішання та кар’єри. Повністю сприймати написане як мемуари не варто, бо Льйоса зміксу-вав тут свою біографію з фактами життя свого друга Хуліо Кортасара (як знаємо, вони познайомилися в Парижі). Це робить розповідь ще цікавішою. Але кульмінації тут, фактично, немає: персонаж поступово рухається від одного життєвого успіху до наступного.
Друга сюжетна лінія пов’язана з кепським дівчиськом — дівчинкою, дівчиною, потім зрілою жінкою, яка час від часу (у кожному розділі, крім шостого) з’являється у житті головного персонажа, а потім знову зникає. Це любовна лінія, і кульмінацій у ній дві або три, коли стосунки між персонажами виходять на новий рівень або, навпаки, зазнають краху.