Хтось може писати музичні композиції, а інші відтворюють з нот чи на слух чужі твори, врешті, можна просто імпровізувати, навіть не маючи на меті досягнути якоїсь стравної гармонії. Неважливо. Головне, що є спосіб розірвати нав’язливий плин повсякденності й зануритися у щось зовсім інше. Всі мистецтва дають саме такий шанс.
Ретроспективно існує яскравий образ давньогрецької культури, що, мовляв, була буквально пронизана мистецькими імпульсами — як не різьбив давній грек ошатні скульптури, то принаймні ліпив та розписував амфори. Не має значення, чи і справді так було, — нам просто подобається уявляти такий світ. А може, греки дійсно зрозуміли, що життя без мистецтва — тлін?
Все повертається. Щойно наша раціональна й технологічна цивілізація останніх кількох століть достатньо помудріша-ла, ми радісно кинулися второваним шляхом — застосували грецький метод, так би мовити. Навіть не сподіваючись досягти визнання чи сякої-такої майстерності, ми записуємося на курси графіки та живопису, щоб малювати оголених моделей обох статей, на майстер-класи фотографії, аби одного літнього дня впритул зловити об’єктивом джмеля на конюшинці, й також письма, щоб нарешті гарно розказати те, чим давно хочемо поділитися. Може вдатися, а може ні. Проте спробувати таки вартує.
Утім, існує простіший варіант: більшість із тих, котрі музикують, виконують чужі твори й роблять це із меншою чи більшою майстерністю. Проте й того досить, щоби перенестися у мистецький вимір, де ні смутку, ні страждання або ж смуток та страждання минущі. А хіба не те саме пропонує нам читання? Ніжний струм кларнетів поезії, валторни поем та новели скрипок, густий баритон віолончелей роману. І коли вдарять литаври епосу й увесь оркестр озветься єдиним акордом, нам стане зрозумілою вся глибинна музика літератури. Бо ми ніколи не читаємо одну книгу — через кожну ми доєднуємося до вічної симфонії на мільярди сторінок. Читання — окреме мистецтво зі своїми техніками, тренінгами, стадіями вдосконалення і таємними вміннями. Щось було сказано тут, а інше належить віднайти самостійно. Головне, щоб ми знали: добра книжка цілком може зробити нам день, література — здатна наповнити сенсом ціле життя.
Завдання на 20 років: 200+ сильних книг
Цей список є тюнінгованим переліком найважливіших книг, первісно укладеним професором Єльського університету Гарольдом Блумом у його фундаментальній праці «Західний канон». Звісно, він змінений, бо враховує так само інші приватні канони не менш авторитетних літераторів — наприклад, скандальну працю Жоржа Батая «Література і зло» чи «Лекції із зарубіжної літератури» Володимира Набокова. Українська частка переліку обіперта на працю «Історія української літератури» нашого гарвардського професора Дмитра Чижевського, а також на дослідження сучасних науковців — Віри Агеєвої, Сергія Іванюка, Володимира Моренця, Бориса Шалагінова (це я так дякую рідній кафедрі літературознавства «Києво-Моги-лянської академії»). Залучено також кілька інтернет-рейтингів на кшталт The Great Books та інших подібних.
Звісно, якщо сам Гарольд Блум довго простить вибачення за суб’єктивність свого добору, наголошуючи, що це лише західний канон, який не претендує на всеохопність, то що ж тут писати мені — адже це вибране з вибраного, а потім ще й суб’єктивно доповнене. Тішу себе хіба думкою, що кожна акція провокує реакцію — давайте разом думати, які книжки й у яких саме підрозділах ще могли б з’явитися.
Але оскільки все це — найкращі книги з погляду академічних учених, то вони, принаймні в частині «Абсолютний канон», достатньо складні (3-5 рівень). А далі поділ буде дещо іншим, я б назвав його тематико-екзистенційним: книги першої психологічної потреби, специфічного досвіду, зразкової інтриги та інші приємні тексти. Класика піде першою, але звертатися до неї варто чи не наприкінці — коли будемо готові. Утім, порядок проходження цього списку значення не має; і темп значення не має — набагато важливіше усе це колись таки прочитати. Зразу озброюємося олівцем, відзначаємо, які книжки вже в активі й плануємо до прочитання наступні.
Абсолютний канон