Розмова стає жорсткішою. Виглядає, що вчителька літератури давно поселилася всередині кожного та кожної з нас. І вона лиш чекає слушного часу, щоб виринути назовні й почати докоряти нам нашими лінощами, вимагаючи цілком конкретних жертв. Ну звісно, вчителька хімії так не робить. Але що ж, внутрішній голос завжди буде агресивним, коли йдеться про речі прагматичні та конкретні. Нам може здаватися, що читання, книжка, художня література — речі всуціль далекі від прагматики. Проте це не так: психологічне виживання — ось про що насправді ми зараз. У містах, де фізичної праці все менше, все більшає зневіри, депресій та заспокійливих препаратів. Смішно, — скажете ви, — й від цього має порятувати художня література? Серйозно? Так, — відповім я, — нехай краще самогубством покінчить персонаж у романі.
Читання дає психологічну рівновагу. Старий добрий Фройд попереджав, що всередині нас, хочемо ми того чи ні, поволі накопичується психологічна напруга. Просто тому, що ми живемо. Сприймаємо світ через п'ять відчуттів, обдумуємо сприйняте, хвилюємось, пригадуємо пережите і хвилюємось знову. По-справжньому, на думку Фройда, знімають цю напругу лише секс і смерть (наша смерть, зрозуміло, знімає проблему радикально, але так само звільняє знищення когось або чогось). Звісно, спільнота людей поруч нас і суспільство загалом не можуть допустити безконтрольної реалізації цих наших бажань. Вони підлягають більшим чи меншим заборонам — аж до тотального витіснення. Фройд загалом не вірив у повне подолання цих грізних імпульсів, але дрібну можливість альтернативного зняття напруги бачив у сублімації — підміні наших бажань соціально прийнятними практиками, серед яких вагоме місце посідає мистецтво. Замість убивати себе пишемо роман про самогубство, бажання зробити жінці непристойну пропозицію (так у Фройда, вибачте, мої феміністично налаштовані друзі та подруги) камуфлюємо сороміцькими жартами й натяками, замість сексу танцюємо самбу чи й солідне танго, де можна безперешкодно і легально обнятися й, врешті, пачками вбиваємо дрібних гоблінів у комп’ютерних іграх (про цей благодатний спосіб сублімувати професор, звісно ж, ще не знав).
Якщо ж ми ігноруватимемо реальне накопичення напруги, не робитимемо спроб зняти її у дозволений соціумом спосіб, наслідки не забаряться — психоз, істерика, скандал та інші подібні вибухи пристрасті й злості гарантовані. Сильніші характером індивіди здатні довгий час стримувати психічну напругу, проте вона нікуди не дівається, а концентрується всередині них, час від часу посилаючи сигнальні імпульси назовні, що Фройд називає неврозом. Щоб вивести таку концентровану напругу, потрібні більш рішучі кроки, інакше вона зненацька рвоне, як бомба сповільненої дії, і тоді скандали обертаються зґвалтуваннями, різаниною, стрільбою по однокласниках зі штурмових карабінів, а також війнами меншого чи більшого масштабу. А от цього вже зовсім не можна допустити. Світ мають врятувати мистецтво та Warcraft.
Комп'ютерні ігри як вид сублімації набувають все більшої реалістичності, а перспективи тут узагалі запаморочливі. Згадаймо фільм/серіал «Світ Дикого Заходу» (Westworld), де персонажі потрапляють у тематичний парк, в якому камуфльованих під людей кіборгів можна кохати та убивати, наче навсправжки. Роботизовані істоти, щоправда, виходять з-під контролю й починають убивати у відповідь, проте це вже інша історія. Нам важливо зазначити, що гіперреалізм такої гри знімає сублімативний ефект — індивід реалізовує свої бажання наче напряму.
Що ж книжка? Чи в неї є потенціал, щоб позбавити нас від невротичних проблем, перетворюючи «низькі» бажання на соціально прийнятні? Так, книжка — це потужний сублімативний інструмент. Як і в кіно, тут є цілі жанри, що дозволяють нам пережити те, чого ми ніколи б не хотіли зазнати в дійсності: хоррор, детектив, кіберпанк, антиутопія. У них ми наближаємося до небезпеки, щоб потім щасливо уникнути її. Так, звісно, тут працює і той механізм, який давні греки назвали катарсисом: співпереживання, зняття напруги через інтенсивне розчулення або екстаз. Проте катарсис є більшою мірою усвідомленим, а література (ширше — усе мистецтво), як тепер після Фройда знаємо, діє й на несвідоме. Тому ми не завжди можемо пояснити, що саме нас розчулює чи надихає, однак текст таки робить свою справу й після катарсичного вибуху (усвідомленого чи ні) дарує нам спокій.
А на свідомому рівні літературу можна розглядати як психологічний тренінг, особистісний квест із багатьма варіантами розвитку подій. Адже автори художніх текстів можуть довільно моделювати ситуації, в яких їхні персонажі змушені переживати, страждати, врешті робити вибір. Від Софо-клової Антігони, яка розривається між родовим обов'язком поховати брата і суспільним зобов'язанням виконувати розпорядження влади, до Гамлета, з його відомим «бути чи не бути», до психологічних поневірянь пані Боварі й до межової напруги екзистенціалістських романів ХХ сторіччя маємо низку персонажів, поруч з якими нам також цікаво вагатися й вирішувати. Ми насправді проживаємо ці колізії у своїй уяві й потім бачимо, чим все закінчилося, згідно з волею автора. Так, якщо ми пізніше натрапимо на подібну ситуацію у своєму житті (це я не про Антігону чи Гамлета, звісно), то бачитимемо, що до чого може призвести — хай навіть це буде лише одна з версій.