Підлітки шукають себе найінтенсивніше. Тому, якщо вони вирішують читати (або їх до цього ефективно спонукають), то процес книжкового поглинання одразу стає лавиноподібним. Їм треба відповісти собі на багато питань: що є добро, чому є зло і що відбувається в отій незрозумілій сірій зоні між цими полюсами? Усі головні алгоритми дальших дій та прийняття рішень у їхньому житті будуть засвоєні з книг або фільмів, які часто є продовженням, екранізаціями книг. Книжка й далі є тим, чим вона була упродовж століть чи й тисячоліть від часу свого виникнення — джерелом етики, стартовою точкою побудови системи цінностей. Це також свідчення, що наше бачення того, що у світі є цінним, поділяє багато людей. Книжка здатна суттєво заспокоїти нашу розбурхану психіку, бо каже нам, що ми не самотні.
Читання допомагає порозумітися. Мене завжди тішили й надихали американські плакати у такому, знаєте, протестантському стилі: добрий, усміхнений батько сидить за великим столом із сім’єю, його дружина молода й гарна — теж усміхнена, діти, хлопчик і дівчинка або дівчинка і два хлопчики, — зосереджені та серйозні. Всі вони читають. Інший варіант: книжки лежать перед ними, а вони захоплені розмовою, вочевидь, про прочитане. Райське місце. Де б нам таке знайти?
Зрозуміло ж, я ставився до подібних постерів дещо скептично: це реклама добробуту, таке собі there is no way, like
American way! Гарне, наївне, бажане. Утім, мій скепсис тривав лише до певного моменту, а точніше — до 1996 року, коли я опинився у гостях в однієї родини у Штутгарті. Він працював інженером й був фахівцем із транспортних комунікацій, вона організувала приватний дитячий садок, просто там, у себе в домі: шість діток від 1,5 до 5 років — двоє її, то чому б не взяти собі ще четверо? Крім того, в сім’ї також була доч-ка-підліток років 14. Прекрасні, милі люди — нічого такого, що мало б занепокоїти. Все й було спокійно, доки я не побачив етажерку з книжками. Ну, добре Гайне, добре — Кафка! Але нащо вам Гофмансталь?! Ми інколи їх читаємо всі разом. Отже, це не міф?
Радянська пропаганда прищепила нам, що на «дикому», «загниваючому» (будь ласка, редакторе, не прав мені це слово) Заході всі тільки те й роблять, що жеруть пригорщами пси-ходеліки, покінчують життя самогубством від затяжних депресій та думають виключно про зайві марку (тоді ще) і долар. Реальність виявилася іншою, і їй треба дивитися у вічі: вони читають більше за нас. Вони взагалі читають. Закохані. Сім’ї. Батьки і діти разом.
У нас не тільки плюють на асфальт. Треба визнати, що з точки зору пересічного європейця, ми — країна низької культури. Так, не всі. Так, не глибока Азія (говорю метафорично, не хочу нікого образити). Найбільша проблема — стосунки між людьми. Агресивні, непоступливі, вперті; й не треба все списувати на низький рівень прибутків. І в сім’ях спілкуються відповідно: чи раз ми бачили, як мати або батько на вулиці кричать на дитину? І ми думаємо, що діти, вирісши, піклуватимуться про
нас? Розумітимуть? Будуть перейматися нашими справами і психічними станами? Багато сімей неповні через соціальні обставини, проте ще більше сімей неповні емоційно: там бракує взаємної любові, поваги і радості. Не спрацьовує головний механізм, що створив з людини людину (я не марксист, я не про працю) — бракує спілкування.
Так, зараз я скажу це знову: книга, спільно переглянутий фільм, спільний похід у театр чи на виставку — чудові приводи поговорити. Просто поговорити. Але звідси крок до того, щоб порозумітися. Висловити своє ставлення до сюжету, до дій персонажів і майстерності авторського стилю. Так виховують смак. Власне, тут і виховують смак — коли дитина піде до школи, буде вже значно складніше. Чи хтось сподівається, що школа прищепить культурність та вихованість, якщо цього не дала сім’я, найближчі люди довкола нас? Що ж, окремі школи вибудували достатньо культурне середовище й можуть з цим справитися. Окремі.