__________________
ГУМОРИСТІЧНІ ПОВІСТІ
ЧОРНА ЗРАДА ПРОФЕСОРА ШЛАПАКІВСЬКОГО, АБО КАННИ І ВИНОГРАД
Роман-пародія
Новий надзвичайно захоплюючий роман про відомого криміналіста майора Ситорчука та його товаришів по пригодах і зброї – лейтенанта Фостикова та сержанта Квочку[3].
Пролог
Сержант Квочка безжалісно натискував на педаль акселератора. Старенький міліцейський бобик, що з дня на день чекав заміни, робив усе, на що здатні були його колеса. Стрілка спідометра перескакувала: 90, 100, 110...
– Сто двад.. – хотів було радісно вигукнути майор Ситорчук, не спускаючи недремного ока із спідометра, але не встиг. Вантажна машина, що мчала, назустріч, раптом різко повернула вбік і довгою металевою трубою, яка теліпалася на розхитаному причепі й нагадувала дуло гармати калібру 152 мм, з усієї сили вдарила у вітрове скло. Брезент бобика і новісінький формений кашкет сержанта Квочки наче вітром здуло.
Майор упав і тієї ж миті знепритомнів. Флегматичний Квочка – на три секунди пізніше...
***
– Ви привезли мені гуцульського ліжника? – замість привітання спитав майор Ситорчук, коли лейтенант Фостиков, відкозирявши, поставив на підлогу велику шкіряну валізу кольору підсмаженого лангета. – Я розчулений вашою увагою, лейтенанте. Розчулений і вдячний. А тепер, як казав Тарас Бульба, «повернися, синку!» Ну, що ж, костюм як улито на вас. У Львові шили. Це я по виточках бачу...
– Товаришу майоре! ..
– Ну, досить, досить ваших захоплень і вигуків, лейтенанте. Час вам до цього вже звикнути. Я розумію, декого мої розгадування дратують, але я нічого не можу з собою вдіяти. Це моя манія, звичка. А звичка, як відомо, друга натура. – Майор підійшов до вікна і відчинив кватирку. У кімнату війнуло легенькою прохолодою і запахом жасмину, що саме розцвів під вікном. – Отже, ви щойно з аеропорту. Поголились у Соні. – Ситорчук ще раз понюхав повітря і трохи ширше розчинив вікно. – Сіли на таксі 24-48 і оце прямо до мене... Похвально, похвально. Тим більше, що ви мені зараз потрібні, як кажуть у конторі «Заготскот», до зарізу...
– Але, товаришу майоре! ..
– Ви хочете запитати, звідки мені все це відомо, тоді, коли ви промовили всього три слова? Про це потім. Ми ж з вами ще навіть не привітались. Отож здрастуйте, Женю! – Майор підійшов до свого підлеглого і просто й невимушено, як рівний з рівним, міцно потиснув його молоду руку з довгими й тонкими інтелігентними пальцями, як у рояліста[4]. «Йому б цими руками Людвіга ван Бетховена й Едварда-Хагерупа Гріга вдосконалювати, – подумав Ситорчук про Фостикова. – А він змушений ними негідників ловити. Але що поробиш? Поки ця нечисть існує, професія слідчих така ж необхідна, як харч або книги». Майор закінчив думати й відійшов на крок, оглядаючи свою кімнату.
– Мені подобається цей ліжник, – знову промовив він. – Мушу вам сказати, лейтенанте, що такого екземпляра у моїй колекції нема...
– Як? – схопився на ноги Фостиков.
– Сидіть, лейтенанте, сидіть. Врешті-решт, ви можете самі пересвідчитися в цьому. – Він підійшов до Фостикова і зняв з костюма три різні ворсинки: сіру, зелену, білу. – Перепаковували, бачу, валізу. Решту речей залишили в камері схову. Даремно, можна було привезти й до мене. – Майор по-батьківськи обняв лейтенанта і по-товариськи поплескав по лівому погонові, який тільки для натренованого ока був помітний під легеньким цивільним костюмом, що так щільно лежав поверх лейтенантової гімнастерки. – І останнє, мій любий. Ви забули закрити валізу, і добрий шмат ліжника можна помітити навіть неозброєним оком. Як бачите, все значно простіше, ніж ви гадали...
Присоромлений лейтенант опустив очі додолу. «Не майор, а Вольф Мессінг, – подумав про Ситорчука Фостиков. – Читає думки на віддалі. Телепат!»
– Ні, мій любий! До Вольфа Мессінга мені далеко, – заперечив майор з властивою йому скромністю. – А щодо телепатії, то цього в мене не відбереш. Я вірю в телепатію, як сам у себе. От зараз вона, наприклад, мені підказує, що ви хочете дуже їсти. Чи не так?
Лейтенант почервонів ще дужче. Майор задоволено усміхнувся.
3
«Чорна зрада професора Шлапаківського…» є другою частиною дилогії, першою частиною котрої є повість «Пограбування на вулиці Степана Руданського», вперше надрукована 1974 року у авторській збірці «Сповідь старого холостяка» (Київ, «Молодь»). Згодом обидва твори публікувалися 1986 року у першому томі двотомного зібрання творів Чорногуза (Київ, «Дніпро») та 2006 року у сьомому томі семитомного зібрання (Київ, Видавнича кампанія «КИТ»). В Інтернеті дилогія викладена під назвою «Канни і виноград».
4
Догадливий читач, безперечно, знає, що автор має на увазі не французьких монархістів XVIII ст. так званих прибічників Бурбонів, а звичайних музикантів, що грають на роялі.