Квочка підійшов ближче й різко смикнув незнайомця за правий вус.
– Ви що? – перейшов на «ви» вже немолодий чоловік. – Гадаєте, якщо у формі, то вам усе дозволено? ..
Квочка розгубився. Тільки тепер до нього дійшло, що той, за ким він гнався, був у фіолетовому костюмі, жовтих черевиках на товстій білій підошві і значно худіший і нижчий на зріст.
– Пробачте, – зніяковів совісний Квочка. – Кардинально не те...
– Нічого, – відповів дядько. – Буває... і міліція помиляється. – І пішов униз.
– Куди ж він міг подітися? – Квочка, оглядаючись навколо себе, затупцював на місці – Наче крізь землю провалився. Може, він – це ота, в уніформі?
Але саме в цей час дівчина, що пирхнула у відповідь на Квоччин погляд, поверталась з подругою назад. Вони зайшли до каси. Квочка присів, заглянув під стільці і раптом... до його звичних до всього вух долинув приглушений жіночий зойк, ніби десь за стіною душили жінку. Цей зойк паралізував на мить усе Квоччине тіло. Несподівано відчинилися двері каси, і жіночий крик, вирвавшись назовні, наче іфрит з пляшки[6], став різким і пронизливим. Молода, але вже з приклеєними віями касирка кинулась до сержанта:
– Скажіть, де він? Куди він подівся?
Квочка у відповідь тільки крякнув: на ці запитання він теж хотів би мати відповідь.
– Він обікрав касу, – витираючи голубі від фарби сльози, сказала вона. – Ось тільки що...
«Про касу я й не подумав. А він пішов ва-банк. От тобі й маєш! "Вхід стороннім заборонено", – передражнив зозла Квочка напис на дверях і якось одразу обм'як і став як курка, що несподівано потрапила під зливу. – Тепер хоч не признавайся майорові».
Сержант повільно рушив униз. Назустріч йому бігли якісь люди, хтось, здається, навіть фотографував Квочку, забувши про заборону: «В аеропорту користуватися фотоапаратом не дозволено».
Образа стискала його серце й підкочувалася тугим клубком до горла.
«Залишив на спогад тільки речовий мішок, – подумав про злодія сержант. – І то не свій».
За Квочкою, тримаючись за формений обшлаг рукава, йшла касирка і, схлипуючи, увесь час запитувала:
– Чого ж ви нічого не робите? Чому ви мовчите?
– Я приїжджий, – нарешті спромігся на два слова сержант і пішов до кущів, де стояв його вірний К-750.
Мотоцикл, на Квоччине здивування, завівся з першого разу. Якби цього не трапилося, то Квочка почув би ще один розпачливий крик. Цього разу чоловічий. Той крик належав дядькові, з яким Квочка мав нагоду познайомитися на другому поверсі. Вусань бігав по площі перед входом в аеропорт і горланив:
– Мішок украли! . У мене вкрали мішок!
Але цього Квочка уже не чув. Дядьків мішок був у нього за плечима.
Інтуїція лейтенанта Фостикова
– Я так і знав, – промовив майор Ситорчук, повертаючися з кухні. – Через цей клятий телефонний дзвінок збігла вся кава. А це, як ви, лейтенанте, здогадуєтесь, мої останні парубоцькі запаси. Я ж так хотів вас пригостити своєю улюбленою кавою. Ну, що ж, доведеться нашу зустріч відсвяткувати у ресторані «Під мухою». До речі, це мій улюблений ресторан. Там чудова кухня: велика, простора, світла і головне – з могутніми витяжними вентиляторами. Ви там ніколи не були?
Фостиков заперечливо похитав головою.
– У такому разі ми їдемо туди.
– Але, товаришу майоре...
– Про справи поговоримо в ресторані. Поки подадуть замовлення, ми матимемо чимало часу. Та й сьогодні, здається, вихідний. Скажіть, ми хоч раз на тиждень можемо відпочити? Можемо! Тоді все, поїхали...
Вони сіли у самому куточку, за колонами. Це було улюблене місце майора Ситорчука: тут його майже ніхто не бачив, зате він бачив і чув усе – навіть офіціанток, які час від часу лаялись між собою на кухні. Майор поволі перегортав меню у твердій коричневій суперобкладинці і, дивлячись привітними очима на лейтенанта Фостикова, вів далі:
– Нема нічого дивного, що я здогадався про таксі й Соню...
Лейтенант схопився за нагрудну кишеню і про всяк випадок перевірив, чи не виглядає звідти предмет, якого він туди поклав. Ситорчук краєчком ока перехопив цей жест, але вдав, що нічого не помітив.
Фостиков знав, що майор не все розкриває відразу. Найголовніше, як завжди, залишить на кінець розмови і піднесе своєму співбесіднику оте останнє як абсолютну несподіванку, або, по-іноземному, – сюрприз. Те, що привіз лейтенант у подарунок майорові, лежало аж на самісінькому дні нагрудної кишені. Фостиков був глибоко переконаний: вгадати, що там таке, майор ніколи не зможе. Гра у «відгадування» лейтенантові страшенно подобалась. Принаймні не менш, ніж майорові, і Фостиков залюбки вступав у словесні поєдинки з шефом. Ситорчук тим часом продовжував пояснювати, на чому ґрунтуються його висновки:
6
Читач, обізнаний з книгою арабських казок «Тисяча й одна ніч», безперечно, знає, що іфрит – це дух, якого випустив з пляшки недосвідчений рибалка.