– Смішно, – сказав я сам собі. – Такі дрібниці виводять професора із себе. Видно, нерви слабенькі...
Я сів за стіл, розіклав папір, узяв авторучку і... раптом почув перші несміливі удари морзянки... Так і є... Прилетіла синичка. «Не злякалася професорових пострілів, – подумав я, – молодець». Деякий час дивився на неї, а потім мені це набридло – і я знову взявся за перо. Та до голови нічого не лізло, окрім одного: «Якщо він справді не вбив дятла, то чи прилетить дятел?»
– Чортзна-що! – Підвівся я з-за столу. – Якась чортівня...
Я почав міряти широкими кроками кімнату, заклавши руки за спину, й відчув, що мене тягне до вікна...
Синичка то спокійно вистукувала дзьобом, смакуючи салом, то знову сідала на годівницю, то кудись летіла... Я підходив до столу, брав ручку, папір, але синичка несподівано прилітала знову.
– Ти ж не професор, – казав я сам собі, – ти ж хвалився, що можеш працювати під гуркіт канонад.
– Так, можу, можу... Але не під цей мерзенний стукіт синички, – сперечався я сам з собою. Потім зірвався з місця, схопив ковдру й причепив її на цвяхи, забиті професором.
У кімнаті стало напівтемно. Я прислухався...
Стукіт був значно тихіший, але його ще було добре чути. І раптом щось ударило, як із кулемета.
– Дятел, – вигукнув я, зрадівши. – Прилетів! Отже, живий.
Я відгорнув ковдру й дивився, як дятел відточує об капелюшок дзьоба...
«Чого він так сердито б'є по ньому?» – подумав я. У двері хтось постукав. Я швиденько зірвав з вікна ковдру, засунув її під ліжко і сказав:
– Дуже прошу!
Григорій Петрович мені лагідно усміхнувся й запитав:
– Ну як? Не прилітали?
– Були! – трохи холодно, як мені здалося, відповів я.
– Вони на вас не впливають?
– Безумовно, ні. – Моя бадьорість професорові, певно, видалася дещо вимушеною. – Пора й обідати...
– Пора, – погодився Григорій Петрович.
Так тривало майже три дні. Я не міг написати жодного рядка. Коли нікого поблизу не було, доводилося кидати на птахів грудками снігу.
Увечері я сходив до залізниці й набрав на колії повнісінький портфель каміння. Але й це не допомагало. Синичка й дятел наче дражнили мене.
– Так і справді недовго до божевілля. Треба щось робити,
Уночі я те сало зрізав і викинув дворовому псу. Те ж саме зробив і з годівницею, Але такого я не міг зробити ні з дятлом, ні з електрокапелюшком, який завивав на вітрі, як старий грамофон.
Уранці я прокинувся передчасно. Страшенно боліла голова, під очима з'явилися синці. Снідати не пішов – пропав апетит.
– Ви зовсім змарніли! – зустрів мене в коридорі рожевощокий професор. – Може, мені треба було поїхати додому? ..
– Ні-ні! – усміхнувся я. – У мене просто дружина прихворіла... Боюсь, що додому доведеться їхати мені. – Я почервонів до самих вух і, напустивши на себе скорботний вигляд, поплентався до виходу.
До кімнати більше заходити не міг. Я пішов на вокзал. Сів на першу електричку і поїхав до першої станції. Там зліз і дав сам собі телеграму. «Негайно приїжджай при смерті крп
Твоя Ася».
Телеграма прийшла наступного дня. Я, звичайно, її показав професорові... Ї попрощався...
Він міцно потис мені руку й провів аж до самого вокзалу. По дорозі увесь час співчував та запевняв, що все буде гаразд. Тепер головне – спокій, спокій і ще раз спокій...
На що він натякав, я й досі не знаю... Невже догадався, що я не одружений?
__________________
СПОВІДЬ СТАРОГО ХОЛОСТЯКА
– Товариші судді, хай я навічно сяду на цю лаву, якщо в моєму останньому перед вами слові є хоч крихта вигадки й неправди...
Почну здалеку... В народі кажуть: одна біда сама не ходить. Не ходила вона одна й за мною...
Усе почалося з фотокарток розміром 3 на 4 см. Напередодні того, як я вже мав одружитися, мені сказали: «Вам потрібно обміняти паспорт. Він своє відслужив».
Того ж дня я пішов до першого-ліпшого фотоательє і сфотографувався.
– Через скільки днів ви можете зробити картки? – запитав я.
– Рівно через день, якщо вас це влаштовує, – відповіли мені.
Це мене влаштовувало, і я, щасливий і чомусь гордий, пішов додому.
Рівно через день я знову переступив поріг того ательє.
– Ваші фотографії ще не готові...