– Як – вихопилося мимоволі в мене.
– А от так... Приходьте завтра…
Я прийшов наступного дня. Мені сказали, що вже є негативи, а ось до відбитків ще не дійшла черга...
– Я обмінюю паспорт, – почав доводити їм, – подав заяву до загсу, через кілька днів одружуюсь, маю гарну наречену, але досі не маю тих фотографій...
– Фотографії будуть. Нікуди вони в нас не дінуться, – запевнив мене директор, коли я попросив у нього книгу скарг і пропозицій. – Своїм записом ви тільки зіпсуєте нам книгу, а собі настрій, і залишите нас без преміальних... Приходьте завтра, – він ґречно потиснув мені руку, хотів було поцілувати, але я не дозволив...
Через два дні я подався з нареченою до загсу. Із старим паспортом і такими ж фотокартками. Але нас не розписали.
– Термін користування вашим паспортом давно минув. Ми вас розписати не можемо...
– Це ти навмисне так зробив, – сказала мені наречена, жбурнула в обличчя букет квітів і вибігла геть…
Можете уявити мій стан... Я був за крок до щастя... Я спіймав таксі. Вирвав із будинку дві цеглини й наказав шоферові везти мене до фотоательє... Їхнє щастя, що того дня в ательє був вихідний... Боюся, товариші судді і товариші народні засідателі, що ви сьогодні судили б мене не за це, якби в той день я зустрів директора ательє чи хоча б одного фотомайстра…
Я упав на траву, незважаючи на випрасуваний костюм з лавсановою ниткою, і почав гризти ту цеглу... Я гриз її і закушував травою доти, поки не спала на думку ця геніальна ідея...
Я взяв свій піджак, поклав до кишені квитанцію на фотокартки і кинувся до перехожої...
Далі ви вже знаєте, товариші судді...
– Продовжуйте, – запропонував суддя і постукав по карафі олівцем, хоч у залі було так тихо, що я почув, як хтось у задньому ряду схлипнув...
– Я вихопив у якоїсь перехожої жінки, – продовжував я, – господарську сумку, ридикюль і метнувся геть... Забігши за ріг, я скинув піджак і накрив ним сумку...
Жінка, помітивши сумку, на мить зупинилася й перестала галасувати... Цього мені було досить, щоб сісти в таксі й приїхати додому.
Розрахунок мій був простий. Жінка візьме піджак і, помітивши квитанцію, віднесе його до міліції... А міліція уже примусить фотоательє негайно зробити фотокартки, щоб по них знайти власника піджака й грабіжника ридикюля...
І я не помилився... Того ж вечора мене забрали... Фотографії вийшли на славу, хоч перед цим у ательє мене запевняли, що негативи слабенькі і доведеться перефотографуватися.
– Як бачите, розрахунок мій був правильний... Але, товариші судді, одного я не передбачив: викрадення ось цього ридикюля може закінчитися ось цією лавою... Та хіба ж я викрадав його заради грошей? Колишня моя наречена, що плаче в останньому ряду, – свідок...
– Чому колишня? – перепитав суддя, витираючи скупу чоловічу сльозу.
– Тому що того дня вона пішла до загсу з іншим. Тепер вона, товариші судді й товариші засідателі, плаче... Але вже пізно... Я ті фотокартки порвав.
__________________
ПЕСИК З КЛЮЧИКОМ
Цілком випадково мені запропонували цього песика. Мій приятель втратив сон і спокій, шукаючи, де б краще прилаштувати цуценят, які раптом з'явилися у його квартирі. По своїй доброті й легковажності я пообіцяв його виручити: одне з п'ятьох цуценят узяти собі.
– Це тільки для вас, – запевнила мене дружина приятеля. – Про цю подію в нашому домі ще ніхто не знає. Ми вам хочемо зробити приємність: за вами лишаємо право вибору...
Я настільки був розчулений її увагою до моєї особи, що не знайшов у собі мужності сердечно подякувати їй і коректно відмовитися від подарунка, який мені насправді був ні до чого.
– Нам пропонують пса, – того ж вечора повідомив я дружину.
– Якого пса?
– Невеличкого, але породистого, – поспішив заспокоїти її. – Батько спанієль, мама – ньюфаундленд...
– Ніякого ньюфаундленда. Нам і самим ніде жити. Тобі ще пес потрібен...
– Ну, ти, як кожна жінка, перебільшуєш. По-перше, у нас є де жити. По-друге, це не простий пес, а породистий. Я вже казав. Не згадав лише про їхні медалі й нагороди. Мати – рідна сестра пса англійської королеви, батько – учасник усіх всесвітніх виставок: Гонконг, Монако, Гонолулу, Ліхтенштейн, – перерахував я міста і князівства, які тільки потрапляли мені на язик, щоб хоч цим приголомшити її.
– Все одно, – спокійно відповіла вона.
– Що – «все одно»? Я вже дав згоду. Не можу ж я відмовлятися від свого слова. Я пообіцяв, що ми прийдемо і обов'язково заберемо песика. Просив, щоб нікому не віддавали...