… Сказано – зроблено. Рівно через місяць ми вирушили до приятеля майже всім сімейством.
За головного арбітра у нас був син, і його слово мало бути вирішальним.
– Ось цього вухастого, з чорною латочкою на спині, – вибрав з п'ятьох цуценят головний арбітр.
Першого дня до вечора з Принцом (так ми назвали песика) забавлялася вся сім'я. На ніч бабуся просила покласти його біля себе, синок наполягав, щоб песик ліг тільки з ним. Дружина сказала, що найспокійніше за всіх спить вона і щоб Принц був біля неї. Дідусь категорично заперечував і доводив, що Принц хоча й з аристократів, але все одно його місце в коридорі.
– Собак, навіть породистих, – казав він, – не можна привчати ні до ліжка, ні до постелі.
Ми так і вирішили: Принца поклали в коридорі в картонному ящику з-під чеського пива «Дипломат». Але як тільки вимкнули світло й повлягалися спати, Принц так почав скавуліти й заводити, що ми всі подумали: його матуся не перенесла розлуки. Доведеться з Принцом опівночі лягати мені: «Сам приніс, сам і виховуй».
Віднині я йому присвячував більше часу, ніж синові, але так ні до чого його й не привчив. Перший тиждень він узявся за ніжки наших меблів: стільців, столу, серванта й крісел.
– У нього прорізуються зубки. – Я вже не пам'ятаю, хто це сказав.
Наступного тижня він перейшов до килимів, покривал і модних босоніжок.
– Ти його відвези до школи, – порадив мені приятель.
– Кого? – зло перепитав я, хоч насправді знав, кого він має на увазі.
– Песика. Там його до всього привчать...
– Ти збожеволів. Мені ніколи синові акордеона до музичної школи піднести, а ти хоч...
– Тоді найми домашнього репетитора. Зателефонуй у бюро добрих послуг. Вони там виконують багато різних функцій...
– Ти що, знущаєшся?
– Ніскільки: собака, як і людина, вимагає до себе уваги, – сказав він і пішов геть.
– Або я, або він, – зустріла мене на порозі квартири дружина, тицяючи мені під ніс найновішу модну сукню, пошиту за зразком естонського журналу «Силует». – Але це ще не все: ти ось глянь на мої лаковані туфлі...
– Нічого дивного, він все лаковане любить.. ,
– А туфлі на платформі, а килим? ..
– Головне – спокій, – тихо промовив я. – Із сукні можна зробити для Принца ганчірку.
Що ж до килима, то ви просто його не тим годуєте, чим слід. Ось я приніс брошуру: «Як годувати і доглядати цуценят», що передчасно втратили маму, – додав я останні слова від себе.
Наситившись взуттям, меблями, синтетикою і жіночими панчохами, він перейшов на літературу. Спочатку гриз брошури з сільського господарства, економіки, дуже любив поради про те, як зібрати кращий урожай тих чи інших сільськогосподарських культур. Тоді перейшов на побутові консультації та додатки до журналів. З успіхом гриз сучасну поезію і драматургію. Найбільше йому подобалися мемуари.
– Чому його так тягне до них? – цікавився я.
– Там клей з хліба, – пояснював дідусь, – і товсті палітурки.
Вечорами, коли я повертався додому і брав пса на руки, усі мої домочадці (за винятком сина) дивилися на мене вовком. Я вирішив пса збути.
У перший же вихідний день після того, як визріла у мене ця думка, я вийшов у двір і почав здалеку:
– Пропонують, як спеціалістові, їхати на два роки в Африку.
– О, це чудово! – підхоплювали сусіди. – Куди саме?
– В Ефіопію або Сомалі.
– Краще в Сомалі...
– Це так, – перебив я, бо відчував, що розмова потече не бажаним для мене руслом. – Але за кордон не дозволяється брати собак.
– Залиште його тут!
– Він у нас не з простих – він породистий. Може, вам подарувати?
– О ні, – підхопилися з місць сусіди. – Дякуємо. У мене, наприклад, є кіт, – викрутився один з них.
– А у вас? – кинувся я до останнього.
– А мені він просто не потрібний.
«О господи, – сказав я сам собі, – чому ця проста й така переконлива думка не спала мені в голову тоді, коли нам запропонували майбутнього Принца?»
– Дай оголошення, – порадила дружина. – Одне почепи в районі Бессарабки, друге на Куренівці, потім на Оболоні, Борщагівці, Русанівці...
Я й досі не можу собі простити, як тільки на це одразу так легко погодився, для чого я на оголошенні ще додав номер свого телефону.
Протягом місяця телефонні дзвінки в моїй кімнаті не вщухали. І саме в цей час, як я починав розмовляти, Принц так завивав, що я не знав куди подітися. Але це ще було півбіди. Чого я тільки не наслухався від тих абонентів: «Ви продаєте песика з ланцюжком чи без ланцюжка?», «Чи не погодились би свого пса виміняти на мою кішечку?» і тому подібні жарти. Я вже не знав, коли з мене знущаються, а коли говорять цілком серйозно. Під кінець мене прийшли й оштрафували за те, що я обклеюю оголошеннями паркани, стовпи й живі дерева.