Тоді я вирішив зв'язатися з нумізматами. За неймовірну ціну купив у них дві собачі медалі і дві скопіював сам. Я їх почистив, як солдатські ґудзики. На товкучці дістав імпортний, з срібними заклепками, нашийник і все це почепив на шию Принца. Бачили б ви його, коли він сідав проти сонця на задні лапи, поблискував медалями і скавулів так, що всі в будинку зачиняли вікна і кватирки. Але з яким захопленням на нього і, до речі, на мене дивилися перехожі!
– Чий це такий пес? – запитували вони часто в наших сусідів.
– Любителя природи, – не без єхидства казали ті й кивали в мій бік. – У нас у коридорі вже не пройти – треба пробігати.
Якось Принц приніс у зубах позолоченого ключика. Ключик був настільки гарний, що я вирішив повісити його Принцові на шию поруч з медалями.
– Що це за ключик? – цікавляться у мене собаколюби.
– Ключ від замка, якого відкриває сам пес, – набивав я Принцові ціну і незабаром настільки й сам у це повірив, що змушений був купити ще й замочок і скриньку для персональних речей Принца. Але від цього мені не стало легше.
– Подінь кудись або його, або мене, – казала мені щоранку дружина.
Якось я похвалився, що мій пес уміє робити майже все, що належить уміти собаці. Навколо мене зібрались цікаві.
– Принц, – почав несміливо я. Він підозріло глянув на мене і насторожився. – Встань!
Але він тільки помахав мені хвостом. Коли ж підвівся, я йому наказав лягти. У відповідь він почав лише стрибати.
– Дай лапу!
Він не виконав жодної моєї команди. Тоді я йому кинув палку.
– Принд, візьми!
І він узяв. Відбіг убік, ліг у затінку й почав спокійно гризти.
– Надворі інша обстановка. Він кімнатний собачка. Ці команди виконує тільки вдома, – виправдовувався я, але терпець мені урвався.
Я взяв сітку, кирку, відбив від порога чималий шмат каменя і попрямував з Принцом до річки.
– Гей, – гукнув хтось мені з вікна. – А ваш поліглот задачок випадково не розв'язує?
Тут у підручнику для третього класу є цікава задачка: «З пункту А до пункту Б виїхали два велосипедисти. За одним з них кинувся песик». Правда, без ключика. Питається, якщо...
Далі я того єхиди не чув. Вийшов на лід і почав довбати ополонку.
– Невже тут є риба? – несподівано обступили мене рибалки.
– Він же собачку привів топити. Бачиш – без вудочок...
– Хіба ви на таке підете?! Собака – це ж друг людини... А особливо з медалями і отаким позолоченим ключиком.
– Я й не збираюсь, – промовив я й рушив додому. Помітивши з вікна, що я не сам, дружина в одну руку взяла сина, в другу валізу і того ж дня пішла до мами.
Серце моє розривалося на шматки. Уночі стало ще гірше: відсутність господарки, бабусі, дідуся і сина позначалася й на песикові. Він так скавулів, що я не витримав і зателефонував своєму приятелеві, який ще рік тому мріяв розлучитися зі своєю дружиною.
– Як ти поживаєш, старий? – поцікавився я,
– Так собі, – відповів він. – Приходь до нас завтра в гості.
– А що таке?
– У мене день народження.
– Неодмінно, – зрадів я. – Дякую за запрошення. З мене подарунок-сюрприз.
– О, що ти! Який може бути подарунок? Нічого не треба.
Але я свого слова дотримав. Я йому подарував пса. Навіть з позолоченим ключиком. А чому б не зробити приємність людині? Особливо коли вона тобі така близька.
__________________
ЯК ТОЧИТИ НОЖІ
Побутова порада
З власного досвіду я знаю, що найкраще точать ножі жінки. Бувають, звичайно, рідкісні винятки, коли вам несподівано набридає періодика і на душі стає сумно-сумно.
– Ти 6 хоч ножі поточив! ..
А й справді, чому б вам і не поточити ножі. Але як? У вашої дружини це виходить блискуче. Ніж буває як лезо бритви. Інколи, нарізаючи собі хліб, ви раните пальця і зозла кидаєте:
– Ну, ти й точиш! Тобі що, цим ножем голитися чи хліб різати?! Он через тебе ледь пальця не відтяв.
– Так точи сам, – каже вона замість того, щоб поцікавитися, як ви там порізалися: до кістки чи не до. кістки.
– Не до кістки, радуйся! ..
Ви йдете на кухню і відчиняєте пенал (є такі довгі вертикальні стовпи, які чомусь називаються ще й пеналами).
– Що ти тут шукаєш?!
– Ножа!
– Якого ножа?
– Звичайно, кухонного ножа. Хочу нагострити!
– Так він же у шухляді. Ось тут, горе ти моє, в буфеті, – каже вона і витягає з брязкотом шухляду, начинену всяким непотребом: сіточками, виделками, ложками, ополониками, нікуди не годящими штопорами, шилом, ключами для відкривання консервних банок, старими ручками від м'ясорубок і, звичайно, ножами – випуклими кухонними, столовими, десертними, срібними, з нержавіючої сталі.